Розділ ІІ. Полотно темряви.

Він простягнув свої руки в порожнечу і почав ткати.
Його пальці рухалися повільно й невблаганно, мов вічність, і кожен дотик витягував із тиші нову нитку. То не була матерія, відома людині: нитками ставали звуки. Крик, що давно згас у безодні. Подих, вирваний з грудей забутого створіння. Шелест, який ніхто не чув. Стогін, що розчинився у тьмі.

Він не бачив, що творив, але кожен звук мав вагу, кожен мав свій відтінок, і Ткач відчував його пальцями, як звичайний майстер відчуває шовк чи льон. Одні нитки були гарячі, немов розпечене залізо, інші холодні, як вода криниці. Одні тремтіли в його долонях, інші були важкі й глухі, мов камінь. Кожна нитка мала свій звук: одна дзвеніла, наче розбите скло; інша стогнала, як камінь, що падає у прірву; ще інша співала ледь чутно, мов дитина уві сні. Ткач сплітав їх у єдине полотно, і воно розросталося, вкриваючи безкрай.

Він сплітав їх разом — і так народжувалося небо.
Чорне, як завіса над світом. У ньому не було жодної барви, лише нескінченне плетиво шепотів. Якщо б тоді хтось підняв голову, то почув би, як воно шумить, гуде і стогне, як величезний орган із тисячі струн, що ніколи не замовкають. Воно дихало, воно тремтіло, воно нашіптувало тисячі невидимих голосів, але лишалося безжальним і пустим.
Бо у його тканині не було жодної іскри, жодної ознаки життя. Лише холодна порожнеча, натягнута над усім, що мало народитися. Лише тремтіння звуків, які жили й помирали в тканині.

Сліпий Ткач слухав свій витвір і завмирав, наче в очікуванні. Він знав: це полотно не завершене. Йому бракувало того звуку, що стане серцем усієї тканини, — звуку, здатного розсікати темряву.

І він чекав.