Розділ І. Народження Ткача.

На світанку часів не було нічого — ні каменю, ні вітру, ні навіть пам’яті про світло. Лише безкрая темрява тягнулася в усі боки, і тиша лежала важким покровом. У цій тиші жили лише відгомони небуття: шепіт, схожий на подих, і глухе биття невидимих джерел.

І тоді з порожнечі народився він — Сліпий Ткач.
Ніхто не бачив, як це сталося. Кажуть, він виринув із тиші, мов вузол, що сам зав’язався на безмежному полотні хаосу. Його очі були затулені тінню, немов саме небуття поклало печать на його зір. Він не бачив форм, барв чи сяйва, бо їх тоді й не існувало. Але чув він усе — навіть найменший відлунок. Для нього світ був не простором, а звуком.

Він чув, як порожнеча стогнала, як у глибині мороку бриніли крихітні іскри забутих голосів. Він чув, як небуття нашіптувало власні секрети. І ці звуки стали його єдиними нитками, єдиною матерією, з якої він міг творити.

Так постала його доля — ткати не світло, а тишу; не барви, а голоси.
Бо він був створений не для бачення, а для слуху.

І в порожнечі він розправив свої довгі, кістляві пальці, що пам’ятали звук ще до того, як народилися слова. Темрява для нього була не безоднею, а полотном, готовим прийняти нитку. І він узявся за працю.

Він ловив шепоти, що блукали в мороці, і витягував їх, наче тонкі пасма. Зітхання складали основу, стогони й відлуння стали вузлами, а крики, що згасли в порожнечі, перепліталися у міцні жили його ткацтва.
Так народилося перше полотно.

Воно було чорне, мов ніч без жодної іскри. Воно тремтіло, дихало, співало глухим шепотом, але залишалося порожнім — без світла, без знаку життя.

І тоді Ткач нахилився до своєї роботи та завмер, прислухаючись.
Бо він знав: одного дня серед тиші пролунає звук, якого ще не чув жоден світ.