Глава 7

Єва ступала вулицями міста, серце билося шалено, а пульсуючий сокіл на зап’ястку нагадував: не можна відійти. Кожен крок віддаляв її від перевалу, де вони зустрілися знову, і одночасно наближав до рішення, якого вона ще не мала сили прийняти.
Вона піднялася на вузькі сходи до будинку сестри. Лілія жила окремо з чоловіком Моніком і сином Левом — їхній дім був теплий, повний світла, сміху й затишку. Контраст із холодним перевалом був майже фізичним.
— Єво! — радісно вигукнула Лілія, відкриваючи двері. — Ти чогось стомлена… Що сталося?
Єва зайшла всередину, помічаючи, як Лев радісно тягнеться до неї, а Монік привітно киває. Але серце її не відчувало радості — тільки важкий тиск мітки.
— Ліліє… — почала вона тихо. — Я… зустріла його знову.
Лілія насторожилася. Монік похитав головою, розуміючи серйозність тону сестри.
— Його? — уточнила Лілія. — Того… кого мітка пов’язала з тобою?
Єва кивнула. — Так. Я не знаю його. Не знаю імені, нічого. І… це не змінює нічого. Мітка тисне. Вона не питає згоди.
Лілія глибоко видихнула і взяла Єву за руки.
— І що ти відчуваєш? — обережно спитала вона.
— Тиск. Безсилля. І… — Єва ковтнула, відчуваючи, як серце стискається — — страх. Я не можу бути поруч із ним. І не хочу.
— Ти права, — сказала Лілія. — Ми не можемо дозволити магії диктувати життя. Але і різкі кроки зараз небезпечні.
— Я знаю, — кивнула Єва. — Жрець теж казав, що розривати зв’язок смертельно небезпечно. Тому… треба шукати обхід, межу або спосіб пом’якшити його.
— Ти не одна, — нагадала сестра. — Ми разом подумаємо. Може, знайдемо щось у стародавніх текстах або легендах. Хтось колись робив подібне…
Єва глянула на Лілію й відчула легкий потік надії. — Дякую. Це все, що мені зараз потрібно.
Вона провела погляд по затишній кімнаті: сміх Лева, спокій Моніка, тепле світло. Навіть тут, у безпеці будинку сестри, мітка нагадувала про себе. Але тепер це було не лише джерело страху — це був виклик.
Виклик, який Єва прийняла.