Глава 3

Єва повернулася в місто після зустрічі з Каелем і візиту до жреця. Магічний тиск мітки не давав їй спокою — кожен подих, кожен удар серця нагадував: зв’язок існує, навіть якщо вона його не приймає.
Вона знала, що не може залишитися сама з цим почуттям примусу. Першою думкою було піти до сестри Лілії.
Лілія зустріла її тепло, обійняла і одразу зауважила, що щось турбує Єву. Єва, зітхнувши, почала розповідати: про зустріч на скелі, про мітку-сокола, про Каеля і магічний тягар, який з ним пов’язаний.
— Я не знаю, як це сказати батькам, — зізналася вона. — Вони ніколи не зрозуміють… і навіть якщо зрозуміють, я не можу погодитися.
Лілія уважно слухала, погладжуючи голову маленького Лева, свого трирічного сина.
— Єво, ти знаєш, що ми обидві знаємо цю магію. Але іноді правила суворіші за серце. Ти вже зробила перший крок, звернувшись по допомогу до жреця. Тепер треба обдумати, що робити далі.
Вона обережно підвела Єву до теми «безпечного шляху».

— Єдине, що можу сказати, — продовжила Лілія, — що розрив зв’язку надто небезпечний. Ми знаємо випадки, коли ті, хто намагався, страждали і самі, і ті, з ким намагалися бути.
Єва кивнула, відчуваючи холодок страху.
— Я не хочу бути з ним… але і з іншими не можна, — прошепотіла вона. — Тож що лишається?
— Шукати вихід. Можливо, хтось знає стародавні тексти, ритуали… А можливо, є спосіб обійти зв’язок, а не розривати його. Іноді корисно слухати тих, хто самотній, — сказала Лілія, киваючи на маленький портрет Аделії, подруги Єви, яка ніколи не мала мітки. — Вони теж можуть мати відповіді.
Єва відчула, що хоч частина її страху лишилася, з’явилася іскра надії. Можливо, навіть у світі, де правила магії жорсткі, є шанс знайти свій шлях.