Глава 2

Каель йшов вузькою лісовою стежкою, що вела до його міста. Вітер рвав плащ, і листя шурхотіло під ногами, але він не звертав уваги на дрібниці. Його думки були зайняті одним — зустріччю на скелі.
Мітка на зап’ястку пульсувала точно так само, як і у тієї дівчини.  Він ще не знав її імені, і навіть не хотів знати. Але магія змусила відчути її присутність. Її енергія світила, яскрава і рішуча, і одночасно його дратувала.
«Чому саме вона?» — подумав Каель. Магія не питає згоди. Він ніколи не любив, коли його змушували діяти проти власної волі. І тепер доля нав’язала йому дівчину, з якою він не хотів мати нічого спільного.
Проте, навіть коли він прагнув дистанції, він відчував тиск зв’язку. Кожен крок у лісі нагадував, що мітка не відпустить його, як би він не старався. Це було холодне,  невідворотне відчуття — тягар і прокляття водночас.
Каель стискав кулаки, прокручуючи в голові минулі події свого клану, виховання і правила, які формували його. Він навчився контролювати емоції, ховати слабкість і тримати відстань. І зараз він знав, що цей зв’язок — загроза всьому, чого він досягнув.
— Ніхто не змусить мене… — пробурмотів він собі під ніс, але магія не слухала його. Вона пульсувала, нагадуючи, що Єва завжди поруч, навіть якщо вони ще не зустрінуться знову.
Каель зупинився на невеликій галявині, глибоко вдихнув і спробував заглушити магічний поклик. Він знав одне: поки що він не прийме її. І навіть якщо доведеться терпіти біль від мітки, він знайде спосіб зберегти контроль і дистанцію.
Попереду було місто, знайоме і безпечне. Але навіть там, серед людей свого клану, магічний зв’язок нагадував про себе. Він закрив очі і промовив тихо:
— Це ще не кінець. І поки я живий, ніхто не зламає мене… і не змусить прийняти її.
Вітер знову розвіяв плащ, листя зашурхотіло, і Каель рушив далі. Тінь мітки йшла поруч із ним, нагадуючи: доля не питає згоди, і магія не забуває нікого.