ЕПІЛОГ. ДЕНЬ, КОЛИ ВІН БІЛЬШЕ НЕ СТРИМУЄТЬСЯ

Місто сяяло вогнями.

Але сьогодні Еліна майже не помічала Ейрдалис за вікнами.

Вона стояла перед великим дзеркалом у своїй кімнаті й намагалася заспокоїти хвилювання.

Світла сукня м’яко струмувала до самої підлоги, ніби була зіткана з місячного світла. Легка тканина плавно огортала фігуру, підкреслюючи її тендітність і витонченість. Вузький ліф із тонкою сріблястою вишивкою переходив у широку спідницю, яка розсипалася м’якими складками при кожному русі. Напівпрозорі рукави з найтоншого шифону торкалися зап’ясть, а по подолу мерехтіли ледь помітні візерунки, що нагадували переплетення зоряних ниток. У світлі ламп сукня переливалася ніжним перламутровим сяйвом, роблячи Еліну майже нереальною.

Волосся було зібране лише частково, залишаючи кілька вільних пасом біля обличчя.

Вісімнадцять років.

Колись цей день здавався чимось неймовірно далеким.

А тепер нарешті настав.

У двері тихо постукали.

Не чекаючи відповіді, всередину увійшла Арина.

Зупинилася на порозі й кілька секунд просто дивилася на неї.

А потім усміхнулася.

— Яка ж ти гарна.

Еліна тихо розсміялася, відчуваючи, як до щік приливає рум’янець.

— Не змушуй мене червоніти.

— Чому? Сьогодні я офіційно маю право бентежити іменинницю.

Підійшовши ближче, Арина поправила вибите пасмо волосся.

— Ти готова?

Еліна видихнула.

— Чесно? Не знаю.

— Це нормально.

На губах Арини з’явилася м’яка усмішка.

— Тобі вісімнадцять.

Серце здригнулося.

— Так...

І це означало набагато більше, ніж просто цифру.

Це означало свободу.

Арина деякий час мовчки дивилася на неї, а потім усміхнулася.

— Нам час спускатися. Інакше гості почнуть шукати винуватицю свята.

Еліна востаннє глянула на своє відображення в дзеркалі.

— Тоді не будемо змушувати їх чекати.

Арина взяла її під руку, і вони попрямували до дверей.

На той момент, коли вони спустилися вниз, зал уже був наповнений гостями.

Усюди мерехтіли свічки.

Лунала музика.

На довгих столах стояли страви та напої.

Чулися сміх і привітання.

Уперше за довгий час цей дім був наповнений лише щастям.

Даріон стояв трохи осторонь.

Але сьогодні не тому, що хотів триматися подалі.

Просто спостерігав.

За Еліною.

За тим, як вона сміється.

Як приймає привітання.

Як сяють її очі.

І чомусь саме зараз йому було важко відвести погляд.

Сьогодні його звичний темний образ змінився на більш святковий.

Біла сорочка підкреслювала яскравість зелених очей, темний жилет ідеально сидів по фігурі, а строгі штани надавали образу тієї самої стриманої елегантності, яка завжди була йому властива.

Але найнезвичнішим було навіть не це.

А відкритість у його погляді.

Та сама відкритість, яку раніше він не дозволяв собі показувати нікому.

Тому що вперше за довгий час йому більше не потрібно було приховувати свої почуття.

Еліна залишилася поруч із гостями, приймаючи привітання та відповідаючи на жарти друзів.

Арина ж, простеживши за напрямком погляду Даріона, лише усміхнулася й попрямувала до нього.

Зупинившись поруч, Арина схрестила руки на грудях.

— Ти зараз пропалиш у ній дірку поглядом.

Даріон навіть не спробував відвести очей.

— Важко не дивитися.

Арина здивовано підняла брови.

— Треба ж. Легендарний Даріон Вельт усе-таки здався.

У куточках його губ майнула ледь помітна усмішка.

— А її взагалі можливо не покохати?

Арина хмикнула й перевела погляд на Еліну.

— Нарешті це сталося.

У цей момент до Еліни підійшов Рейнар.

Усміхнувшись, він привітав її з днем народження і залишився поруч, про щось тихо розмовляючи з нею, поки навколо лунали сміх гостей і дзвін келихів.

За деякий час музика змінилася на більш плавну мелодію.

І саме в цей момент —

він рушив уперед.

— Потанцюєш зі мною? — тихо запитав він.

Вона усміхнулася.

— Завжди.

Його долоня лягла їй на талію.

Еліна поклала руку йому на плече.

Їхні вільні руки переплелися, і Даріон обережно стиснув її долоню у своїй.

Вони повільно рухалися під музику.

Так близько, що вона чула його дихання.

І відчувала спокійний ритм його серця.

Колись така близькість змусила б Даріона негайно відступити.

Тепер же він лише притягнув її трохи ближче.

— Ти дуже гарна.

Еліна усміхнулася.

— Ні.

Він трохи сильніше стиснув її долоню.

— Просто сьогодні я нарешті можу говорити це вголос.

— Яка великодушність з твого боку.

У її очах заграли лукаві іскорки.

— Я стараюся.

— Ось тепер я точно не впізнаю Даріона Вельта.

Він щиро розсміявся.

А потім несподівано став серйозним.

— Еліно...

Його голос став нижчим.

— Надто довго я намагався тримати дистанцію.

Її серце збилося з ритму.

— Знаю.

— І зрозумів одну річ.

Він ненадовго замовк.

А потім відпустив її руку і зробив крок назад.

Музика стихла.

— Що відбувається?.. — ледь чутно запитала вона.

Даріон опустився на одне коліно.

І весь зал завмер.

— Я не ідеальний.

— Роблю помилки.

— Іноді буваю нестерпним.

Він підняв голову й подивився їй просто в очі.

— Але є одна річ, у якій я ніколи не сумнівався.

У Еліни перехопило подих.

— Я хочу прожити це життя з тобою.

— Не ховаючись за страхами.

— Не намагаючись утекти.

— Просто поруч.

На очах Еліни виступили сльози.

— Ти вийдеш за мене?

Вона не вагалася ні секунди.

— Так.

Найправильніше слово в її житті.

Даріон підвівся й поцілував її.

Ніжно.

Не поспішаючи.

Не приховуючи почуттів.

І в цю мить усе остаточно стало на свої місця.