РОЗДІЛ 12. ТЕ, ЩО СИЛЬНІШЕ ЗА СТРАХ

Ніч давно опустилася на Ейрдалис.

Після прогулянки та довгої розмови на галереї Еліна ще довго не могла заснути.

За один вечір змінилося надто багато.

На губах усе ще залишалася усмішка, коли вона заплющила очі й нарешті зручніше влаштувалася під ковдрою.

Перед очима одразу постав Даріон.

Його сміх.

Теплий погляд.

Те, як він дивився на неї в кафе, ніби бачив лише її одну.

Те, як зізнався, що намагався триматися подалі.

І все одно не зміг.

Еліна уткнулася обличчям у подушку й розсміялася.

Якби хтось сказав їй кілька місяців тому, що одного дня Даріон Вельт сам запросить її на побачення, а потім гулятиме з нею вечірнім Ейрдалисом, вона б просто розсміялася.

Але зараз це було реальністю.

І саме ця думка робила її неймовірно щасливою.

Уперше за довгий час майбутнє більше не здавалося лячним.

Бо тепер у ньому був Даріон.

Саме тому вона не одразу відчула чужу магію.

Холодну.

Темну.

Очі розплющилися миттєво.

Але було вже запізно.

У кімнаті спалахнула печатка перенесення.

— Ні...

Світло вдарило в очі.

І світ зник.

У цей самий час Даріон різко сів на ліжку.

Сон зник миттєво.

Щось було не так.

Тривога вдарила так різко, що вже за секунду він був на ногах.

Швидко одягнувся.

Серце калатало, мов шалене.

Наче він уже знав відповідь.

І боявся її.

Даріон вилетів із кімнати й майже бігом помчав коридором.

Повз сплячі кімнати.

І порожні галереї.

До дверей Еліни.

Відчинив їх без стуку.

І відразу зрозумів.

Порожньо.

Ліжко було недоторканим.

А в повітрі ще залишалися сліди чужої магії.

Холодної.

Знайомої.

Рада.

У Даріона перехопило подих.

На мить світ ніби звузився до однієї-єдиної думки.

Він запізнився.

Перед очима миттєво спалахнули десятки варіантів того, що вони могли з нею зробити.

І жоден із них йому не сподобався.

У грудях піднімалася така лють, що ставало важко дихати.

У цей момент у коридорі почулися поспішні кроки.

Каел з’явився майже одразу.

Очевидно, його теж розбудив сплеск магії.

Він перевів погляд із Даріона на порожню кімнату.

І все зрозумів без пояснень.

— Даріоне?..

Той повільно повернувся до нього.

І від виразу його обличчя Каелу стало не по собі.

— Вони забрали Еліну.

У кімнаті запала важка тиша.

А потім Даріон уперше за довгий час дозволив люті повністю взяти гору.

— Якщо вони її торкнуться...

Він не договорив.

Та й не потрібно було.

Каел і так усе зрозумів.

На кілька секунд у кімнаті запанувала напружена тиша.

А потім Каел різко розвернувся до дверей.

— Нам потрібно знайти її.

— Уже шукаю.

Даріон знову подивився на залишки чужої магії.

Слід був надто слабким.

Рада постаралася приховати напрямок перенесення.

Прокляття.

— Арина! — гукнув Каел.

За кілька хвилин усі вже зібралися внизу.

Пошуковий артефакт лежав просто на столі.

Старовинний сріблястий диск із десятками тонких рун.

— Нам потрібна річ, яка довго належала Еліні, — промовила Арина.

Даріон навіть не замислився.

Він повернувся до її кімнати.

І за хвилину приніс гребінець.

На зубцях усе ще залишилося кілька світлих волосин.

Від цього чомусь стало ще гірше.

Надто живе нагадування про те, що ще зовсім недавно вона була тут.

Артефакт спалахнув сріблястим світлом.

Але майже відразу згас.

— Недостатньо, — крізь зуби вилаявся Каел.

Даріон стиснув кулаки.

Кожна втрачена хвилина відчувалася вічністю.

Перед очима знову й знову спливали найстрашніші варіанти.

Рада.

Розлом.

Еліна.

Сама.

Без допомоги.

Без захисту.

І від цих думок усередині все холонуло.

Друга спроба виявилася успішною.

Руни на поверхні артефакту почали обертатися.

Світло витягнулося в тонку нитку.

На північний схід.

До стародавніх руїн за межами міста.

— Знайшли, — видихнула Арина.

Даріон уже прямував до виходу.

— Даріоне...

Він зупинився лише на секунду.

— Якщо з нею щось станеться...

Голос зрадницьки здригнувся.

Уперше за дуже довгий час.

Тому що тепер він нарешті дозволив собі визнати правду.

Він боявся.

Боявся не розлому.

Не Ради.

Не смерті.

Він боявся втратити Еліну.

І саме зараз із лякаючою ясністю зрозумів, яким був дурнем.

Тому що стільки часу витратив на боротьбу з власними почуттями.

На спроби триматися осторонь.

На страх знову прив’язатися.

А якщо він запізниться?

Якщо більше ніколи не зможе сказати їй те, що мав сказати ще давно?

Ця думка вдарила сильніше за будь-яку зброю.

І всю дорогу до руїн у голові звучало лише одне.

Тільки б встигнути.

Тільки б не втратити її.

Але з кожною хвилиною тривога ставала дедалі сильнішою.

Тому що Даріон надто добре знав Раду.

І розумів: якщо вони вдалися до викрадення, значить часу в них залишилося набагато менше, ніж хотілося б.

Тим часом Еліна повільно приходила до тями.

Голова гуділа.

Перед очима все ще розпливалися кольорові плями після перенесення.

Зап’ястя неприємно пекло від магії.

Коли зір нарешті прояснився, вона зрозуміла, що перебуває серед стародавніх руїн далеко за межами Ейрдалиса.

І Рада вже чекала.

Серце тривожно стиснулося.

Цього разу все було інакше.

Жодних погроз із тіні.

Жодних натяків.

Вони більше не ховалися.

У центрі майданчика повільно пульсував величезний розлом.

Набагато більший за попередні.

І значно небезпечніший.

Від одного лише погляду на нього по шкірі пробіг холодок.

Еліна мимоволі озирнулася.

Занадто багато магів.

Занадто мало шансів утекти.