РОЗДІЛ 11. ТЕ, ЩО ВІН БІЛЬШЕ НЕ ЗАПЕРЕЧУЄ

Ейрдалис повільно занурювався у вечірні вогні та м’яку прохолоду нічі, що наближалася.
Коли Еліна спустилася вниз, Даріон уже чекав на неї біля виходу з дому.
Сьогодні на ньому знову не було звичного чорного.
Біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами, темний жилет і цей незвично розслаблений вигляд, який робив Даріона ще привабливішим.
І Еліна дедалі частіше помічала: поруч із нею Даріон переставав бути тією холодною й ідеально зібраною людиною, якою звик здаватися для інших.
Коли вона підійшла ближче, він на секунду замовк.
Просто дивився.
І від того, як він зараз на неї дивився, у Еліни пришвидшився пульс.
— Ти так на мене дивишся.
У куточках його губ з’явилася легка усмішка.
— Як саме?
Еліна трохи схилила голову, ніби спеціально замислилася.
— Наче хочеш мене поцілувати.
Цього разу Даріон усе-таки розсміявся.
Низько. Хриплувато.
І від того, як він зараз на неї дивився, у Еліни пришвидшився пульс.
— Зізнаюся, я справді про це думаю, — промовив він, не зводячи з неї погляду.
— Але поки тримаю себе в руках.
Ти заслуговуєш на нормальне побачення.
На губах Еліни одразу з’явилася усмішка.
— Яка шкода. А я вже почала сподіватися, що ти все-таки не встоїш.
Даріон кинув на неї швидкий погляд.
І Еліна надто чітко помітила, як у його очах на мить здригнувся контроль.
Це одночасно страшенно їй подобалося… і дуже хвилювало.
Вони вийшли до міста пішки.
Місто навколо жило своїм звичним життям, ніби за останні дні нічого не змінилося.
Набережними все ще гуляли люди, у вікнах будинків мерехтіло тепле світло, вечірній вітер приносив запах води й квітучих садів.
І поруч із Даріоном усе відчувалося інакше.
Хоча сам Даріон усе одно продовжував уважно стежити за тим, що відбувається навколо.
Еліна помітила це майже одразу.
Він виглядав розслабленим рівно до того моменту, поки хтось не підходив надто близько.
— Ти зараз охороняєш мене чи все-таки гуляєш зі мною? — з легкою насмішкою запитала вона.
Даріон перевів на неї погляд.
— Одне іншому не заважає.
— Це була дуже дипломатична відповідь.
— Я стараюся.
Еліна хмикнула.
— Ніколи б не подумала, що почую це від Даріона Вельта.
— Повір, я сам досі в шоці.
Вона все-таки розсміялася.
І з кожною такою розмовою напруження між ними змінювалося.
Ставало вже не важким.
Лише небезпечно притягальним.
Деякий час вони просто гуляли верхнім сектором Ейрдалиса.
Іноді Еліна щось розповідала, іноді жартувала, а Даріон ловив себе на думці, що вперше за довгий час йому справді спокійно поруч із кимось.
Потім вони ненадовго зупинилися на відкритій терасі невеликого кафе біля каналу.
Вони влаштувалися за столиком біля води, з цікавістю спостерігаючи за вечірнім містом навколо.
І чомусь саме зараз, у цьому звичайному спокійному вечорі, Даріон уперше за довгий час почувався… нормально.
Без постійного напруження. Без потреби все контролювати.
Лише поруч із нею.
Еліна сиділа навпроти, тримаючи в руках чашку гарячого напою, і щось розповідала про Арину.
Даріон слухав її впіввуха.
Точніше — спостерігав.
За тим, як вона усміхається.
Як поправляє волосся.
Як знову жваво починає жестикулювати, коли захоплюється розмовою.
І чомусь саме зараз у пам’яті несподівано сплив старий спогад.
Світлий двір будинку Ради.
Фонтан.
Зовсім маленька Еліна, яка зовсім його не боялася.
Тоді він не надав цьому значення.
А зараз раптом зрозумів, що чомусь запам’ятав той день надто добре.
— Про що замислився? — голос Еліни вирвав його зі спогадів.
Даріон повільно перевів на неї погляд.
Кілька секунд мовчав.
Ніби сам не був певен, чи варто взагалі говорити це вголос.
А потім несподівано промовив:
— Я згадав нашу першу зустріч.
Еліна здивовано моргнула.
— Першу?..
У куточках губ Даріона з’явилася ледь помітна усмішка.
— Тобі тоді було років сім.
Ти сиділа на перилах біля фонтану й зовсім не слухала Арину.
Еліна тихо розсміялася.
— Звучить дуже схоже на мене.
— Більш ніж.
У його погляді знову промайнуло щось незвично тепле.
— А потім ти підійшла до мене й сказала, що я виглядаю не страшним. Просто серйозним.
На секунду Еліна завмерла.
— Зачекай… ти це пам’ятаєш?
— Дуже добре пам’ятаю…
Еліна розсміялася:
— Тепер і я згадала. Ти справді не лякав мене тоді.
Цього разу Еліна подивилася на нього несподівано м’яко.
— Бо ти ніколи не здавався мені страшним.
На кілька секунд між ними повисла тиша.
Але тепер вона вже не була незручною.
Даріон дивився на Еліну так, ніби намагався запам’ятати цей момент повністю.
Її усмішку.
Світло ліхтарів у сіро-зелених очах.
І те, як поруч із нею він усе менше хотів ховатися за звичною холодністю.
Раніше це лякало його.
Тепер — уже ні.
Еліна першою відвела погляд і зробила маленький ковток уже майже охололого напою.
— Знаєш, — задумливо протягнула вона, — маленька я була від тебе в повному захваті.
У куточках губ Даріона промайнула усмішка.
— Чому мені здається, що з віком нічого не змінилося?
Еліна розсміялася.
— Можливо… зовсім трохи.
І Даріон раптом упіймав себе на думці, що готовий слухати цей сміх безкінечно.
Через деякий час вони все-таки підвелися з-за столу й знову вийшли на вулицю.
Парк зустрів їх тишею й прохолодним вечірнім повітрям.
Світло ліхтарів ковзало кам’яними доріжками й сріблило гладь невеликого озера в глибині саду.
Кілька хвилин вони просто йшли поруч.
Розмовляли. Іноді замовкали.
І все це відчувалося напрочуд природно.
Ніби вони вже давно звикли до присутності одне одного.
І саме в цей момент Даріон раптом зрозумів, що поруч із Еліною дедалі частіше забуває, як це — бути самому.
— Про що ти думаєш? — несподівано запитав він.
Еліна замислилася лише на секунду.
— Про те, що ти сьогодні дуже розслаблений.
У куточках губ Даріона промайнула усмішка.
— Це звинувачення?
— Радше спостереження.
Вона кинула на нього короткий погляд.
— Раніше ти виглядав так, ніби чекаєш підступу.
— А зараз?
Еліна трохи усміхнулася.
— А зараз ти виглядаєш як людина, яка нарешті перестала весь час чинити опір самій собі.
Даріон відвів погляд кудись убік.
Ніби обдумував її слова надто серйозно.
А потім через кілька кроків усе-таки промовив:
— Після того, як одного разу я вже дозволив собі прив’язатися до людини… я намагався переконати себе, що тримати тебе поруч — погана ідея. Але поруч із тобою я почав дивитися на це інакше.
І він подивився просто на неї.
І в цей момент Еліна раптом упіймала себе на дивній думці: здається, їй починав подобатися цей Даріон навіть сильніше.
Не холодний. Не небезпечний. А відкритий.
— Знаєш, — промовила вона, — мені точно подобається ця версія тебе.
У куточках губ Даріона з’явилася ледь помітна усмішка.
— Навіть попри те, що вона все ще часом намагається контролювати абсолютно все?
Еліна хмикнула.
— Ніхто не ідеальний.
Цього разу Даріон розсміявся по-справжньому.
Неголосно.
І від цього рідкісного, справжнього сміху на губах Еліни сама собою з’явилася усмішка.
Після цього вони ще довго гуляли вечірнім парком, розмовляючи вже про щось зовсім звичайне й неважливе.
І вперше за довгий час жодному з них не хотілося думати ні про Раду, ні про небезпеку, ні про те, що буде далі.
Лише про те, що зараз вони поруч.
Коли вони повернулися до особняка, більша частина світла вже згасла.
Будинок поступово занурювався в нічну тишу.
Піднімаючись відкритою галереєю другого поверху, Еліна раптом зупинилася біля високих арок.
Унизу мерехтів нічний сад.
Сріблясте світло місяця м’яко торкалося її світлого волосся.
Даріон зупинився поруч.
Так близько, що між ними залишалося всього кілька сантиметрів.
Еліна повільно повернулася до нього.
— Ти знову надто голосно думаєш.
У його погляді знову промайнули смішинки.
— Я все ще намагаюся не втратити залишки самовладання поруч із тобою.
На губах Еліни з’явилася ледь помітна усмішка.
Вона повільно подалася ближче.
Тепер між ними майже не залишилося відстані.
— Хто сказав, що я буду проти?
І саме це остаточно зруйнувало останні залишки його контролю.
— Що ж ти зі мною робиш…
Майже хрипко.
Майже приречено.
А наступної секунди Даріон обхопив її обличчя долонями й поцілував.
Пристрасно. Глибоко. Так, ніби вперше перестав боротися з тим, що відчуває.
Еліна відповіла одразу. Бо вже давно чекала саме цього.
По тілу миттєво пробігло тремтіння, коли Даріон притягнув її ще ближче до себе. Так, ніби тепер уже просто не міг залишити між ними навіть цієї жалюгідної відстані.
І все одно йому ніби було мало.
Його пальці плуталися в її волоссі, ковзали спиною, змушуючи Еліну лише сильніше вчепитися в тканину його сорочки.
Поцілунок ставав дедалі глибшим. Жадібнішим.
І з кожною секундою Даріон усе менше нагадував людину, яка ще недавно намагалася тримати дистанцію.
Тепер він ніби остаточно втратив здатність зупинятися.
Еліна відчувала, як швидко б’ється його серце.
Як напружені пальці на її талії. Як важчає дихання між поцілунками.
І від усвідомлення, що причиною цього була саме вона, всередині все солодко стискалося.
Ніби між ними нарешті впало щось, що надто довго заважало їм бути по-справжньому близькими.
І цього разу між ними не залишилося ні страху, ні спроб відступити.
Лише цей поцілунок.
Лише вони.
І почуття, які нарешті перестали бути забороною.
Коли Даріон усе-таки трохи відсторонився, він на мить притулився скронею до її скроні, все ще тримаючи Еліну у своїх руках.
Дихання залишалося збитим у них обох.
На кілька секунд він заплющив очі.
Ніби намагався усвідомити, що щойно остаточно переступив ту межу, яку так довго стримував.
А потім тихо всміхнувся:
— Здається, контролювати ситуацію в мене виходить усе гірше.
На губах Еліни з’явилася щаслива усмішка.
— Нарешті хоч у чомусь ти став нормальною людиною.
Даріон тихо розсміявся, знову притягуючи її ближче.
І саме в цей момент він остаточно зрозумів:
поруч із Еліною повертатися до колишнього себе він уже не зможе.
І вперше за довгий час більше не хотів.