РОЗДІЛ 8. ГРАНЬ, ЯКУ ВІН БІЛЬШЕ НЕ ТРИМАЄ

Вечірній Ейрдалис поступово наповнювався вогнями.
Над каналами запалювалися магічні ліхтарі, білими мостами повільно рухалися екіпажі й магічні вози, а з відкритих терас долинали музика та голоси людей.
Місто жило своїм звичним життям, ніби за останні тижні тут нічого не змінилося.
Еліна стояла перед дзеркалом, поки служниця закінчувала поправляти останні застібки на її бальній сукні.
Легка сріблясто-блакитна тканина м’яко струмувала вздовж фігури й спадала вниз плавними складками, мерехтячи при кожному русі, ніби в неї вплели місячне світло.
Відкриті плечі підкреслювали світлу шкіру, тонка вишивка срібними нитками тягнулася вздовж корсета й рукавів, а напівпрозорі шари спідниці робили рухи Еліни майже невагомими.
Світле волосся м’якими хвилями спадало нижче талії, відтіняючи блиск сіро-зелених очей.
Усе виглядало надто красиво для вечора, який майже напевно закінчиться проблемами.
Арина, що сиділа неподалік у кріслі, закрила книгу й уважно подивилася на сестру.
— Ти майже не спиш останніми днями.
Еліна відвела погляд до дзеркала.
— Це настільки помітно?
— Для мене — так.
Кілька секунд у кімнаті було тихо.
А потім Арина несподівано м’якше додала:
— Я розумію, як тобі зараз важко.
Еліна мимоволі стиснула пальці на тканині сукні.
Бо саме цього їй зараз хотілося найменше — щоб хтось надто добре бачив її наскрізь.
— Усе добре, — звично спробувала відмахнутися вона.
Арина ледь помітно похитала головою.
— Ні. Це не так.
Пауза.
— Але твої почуття — це нормально, Еліно.
На мить їй захотілося просто перестати вдавати, ніби все гаразд.
Бо за останні дні вона надто втомилася робити вигляд, ніби те, що відбувається між нею і Даріоном, не зачіпає її сильніше, ніж мало б.
— Навіть якщо об’єкт цих почуттів поводиться як повний ідіот? — невесело всміхнулася вона.
Арина все-таки усміхнулася трохи помітніше.
— Особливо тоді.
Еліна видихнула, похитавши головою.
— Дякую, що намагаєшся мене підтримати.
— Я старша сестра. Ми для цього й існуємо.
Еліна слабо усміхнулася.
І вперше за останні дні всередині стало трохи легше.
Арина відклала книгу вбік і повільно підвелася з крісла.
Кілька секунд вона просто розглядала Еліну — уважно, трохи задумливо.
А потім промовила:
— До речі, ти виглядаєш приголомшливо.
Еліна підняла брову.
— Дякую за комплімент.
— Це не комплімент. Це констатація проблеми.
— Якої ще проблеми?
В очах Арини промайнули смішинки.
— Даріон сьогодні або остаточно втратить самовладання… або спробує втекти просто з балу.
Еліна все-таки розсміялася.
Весело й щиро.
— Звучить як його звичайний стан поруч зі мною.
Сестри перезирнулися й знову разом розсміялися.
Відсміявшись, Арина підійшла ближче й поправила світле пасмо, що вибилося біля її плеча.
— Просто будь обережна, добре?
Еліна кивнула у відповідь.
— Постараюся.
Хоча вони обидві чудово розуміли: ця обіцянка була дуже ненадійною.
Бо, попри зовнішній спокій, напруження відчувалося навіть тут.
Варта біля будинку.
Перевірки на вулицях.
Зайві погляди.
Рада готувалася до чогось.
І сьогоднішній бал відчувався не святом.
Демонстрацією сили.
За кілька хвилин вони разом вийшли з кімнати, прямуючи вниз, де вже чекали екіпажі для поїздки до зали Ради.
Коли вони прибули на місце, музика вже наповнювала простір м’якими переливами струнних інструментів.
Високі стелі сяяли золотавим світлом магічних сфер, уздовж стін тягнулися срібні колони, а між гостями ковзали офіціанти з підносами вина.
Люди усміхалися.
Розмовляли.
Сміялися.
Усе було ідеально.
Еліна відчула це одразу.
Погляди.
Надто уважні.
Обережні.
Рада спостерігала.
Завжди.
Невдовзі до них підійшов Рейнар.
Він привітався з Ариною, а потім перевів погляд на Еліну.
І на секунду справді замовк.
Що траплялося з ним не так уже й часто.
— Еліно, ви виглядаєте чарівно, — зауважив він нарешті.
Еліна трохи знітилася й усміхнулася.
— Дякую, Рейнаре. Ви дуже люб’язні.
Арина підняла брову:
— А я недостатньо ефектно виглядаю?
В очах Рейнара промайнули смішинки.
— Боюся, після відповіді на це питання Каел викличе мене на магічну дуель.
І всі троє тихо розсміялися.
Потім Рейнар ледь помітно нахилився ближче.
— Якщо захочете втекти, я відволічу половину залу дуже героїчним падінням.
На губах Еліни промайнула усмішка.
— Як благородно з вашого боку.
— Я неймовірно самовіддана людина.
Але її увага вже переключилася на інше.
Тінь біля дальньої колони.
Даріон.
Він стояв трохи осторонь від інших, одягнений у все чорне, ніби принципово відмовлявся виглядати частиною цього вечора.
І навіть з іншого кінця залу Еліна виразно відчула його погляд.
Холодний.
Важкий.
Пронизливий.
Він дивився тільки на неї.
І всередині все перевернулося.
Але вже наступної секунди Даріон відвернувся.
Ніби знову намагався тримати дистанцію після всього, що між ними сталося.
І терпіння Еліни стрімко закінчувалося.
Бо вона надто втомилася від його спроб утекти.
Музика змінилася на повільнішу, і Рейнар раптом усміхнувся трохи помітніше.
— Тільки не кажіть, що збираєтеся весь вечір стояти тут і вдавати, ніби вам цікаве те, що відбувається навколо.
Еліна мимохіть усміхнулася.
— А в мене є вибір?
— Взагалі-то так.
Він трохи нахилив голову:
— Потанцюєте зі мною?
Еліна вже відкрила рот, щоб відповісти…
І саме в цей момент знову відчула на собі погляд Даріона.
Колючий.
Випробувальний.
Усередині одразу спалахнуло щось небезпечно схоже на бажання перестати бути розсудливою.
Тому вона невинно усміхнулася:
— Чому б і ні?
Рейнар простежив за її поглядом.
І майже одразу все зрозумів.
— О, це погана думка, — зауважив він.
— Звучить цілком непогано.
— Тоді чому в мене відчуття, що ти все одно робиш це навмисно?
Еліна ледь помітно знизала плечима.
— Може, просто тому, що це лише відчуття, — лукаво відповіла Еліна.
У його очах промайнув сміх.
— Колись я дуже пошкодую, що взагалі з вами познайомився.
І простягнув їй руку.
Вона танцювала плавно.
Ближче, ніж слід було.
Ніби зовсім не помічаючи, як напружено Даріон стежить за кожним її рухом.
— Ти добре танцюєш, — зауважив Рейнар, поки вони повільно рухалися під музику.
На губах Еліни промайнула ледь помітна усмішка.
— Це був дуже завуальований спосіб сказати, що раніше я виглядала менш граційно?
В очах Рейнара одразу з’явилися смішинки.
— Ні. Це був дуже обережний спосіб не отримати удар підбором.
Еліна розсміялася.
— Розумно.
— Я взагалі неймовірно передбачлива людина.
— Так? А мені здавалося, ви просто надто любите влипати в чужі проблеми.
— Одне іншому не заважає.
Вона знову усміхнулася, похитавши головою.
Розмова залишалася напрочуд невимушеною.
Без необхідності постійно стежити за кожним словом.
А десь біля дальніх колон Даріон не чув жодної фрази. Лише її усмішку, яка останніми днями призначалася явно не Даріону.
Те, як упевнено Еліна рухалася поруч із Рейнаром.
Як довірливо дозволяла йому тримати себе за руку.
І залишки самовладання стрімко танули.
Хоча ж він сам вирішив триматися подалі.
Тоді чому зараз усередині все стискалося від одного погляду на неї поруч з іншим чоловіком?
Музика раптом почала дратувати.
Розмови навколо — теж.
Уся ця зала.
Усі ці люди.
І Рейнар, який тримав Еліну надто близько.
Щось усередині натягнулося до межі.
А потім остаточно зірвалося.
Даріон опинився біля них так раптово, що Рейнар ледь помітно підняв брови.
Музика все так само звучала.
Але для Еліни все навколо ніби стихло.
— Досить.
Голос Даріона прозвучав рівно.
Надто стримано для людини, яка ще секунду тому не зводила з них погляду через увесь зал.
І саме тому по шкірі пробігло тремтіння.
Еліна повільно повернулася до нього.
— Ти вже повернувся? — невинно запитала вона.
Погляд Даріона ковзнув по її обличчю.
По відкритому плечу.
По руці Рейнара на її талії.
І в його очах промайнуло щось надто напружене.
— Нам потрібно поговорити.
Еліна ледь помітно підняла брову.
— Треба ж. А я вже почала думати, що ти вирішив уникати мене вічно.
На кілька секунд між ними повисла мовчанка.
Рейнар тихо кашлянув:
— На цьому моменті я, мабуть, почну дуже повільно зникати.
І перш ніж Даріон встиг відповісти щось похмуре, справді відійшов убік.
Дуже передбачливо.
Даріон знову перевів погляд на Еліну.
— Ходімо.
Цього разу вона не стала сперечатися.
Він повів її вбік від головної зали — у порожній перехід між високими арками, де майже не було людей.
Тут музика звучала вже далеким відлунням, а прохолодне повітря тягнулося з відчинених вікон.
Унизу мерехтіли нічні вогні Ейрдалиса.
Даріон зупинився лише тоді, коли переконався, що їх ніхто не почує.
Еліна несподівано повернулася до нього.
Вона кілька секунд просто дивилася на нього.
А потім запитала:
— Ти справді збирався й далі робити вигляд, ніби мене не існує?
У її голосі вже не було колишньої насмішки.
Лише втома, яку вона більше не дуже намагалася приховати.
Його щелепа ледь помітно напружилася.
— Я намагався триматися подалі.
На губах Еліни з’явилася слабка, майже невесела усмішка.
— І як?
Мовчання затягнулося лише на кілька секунд.
А потім Даріон чесно відповів:
— Погано.
І саме в цей момент злість усередині Еліни почала потроху руйнуватися.
Бо зараз Даріон виглядав виснаженим.
Ніби ці кілька днів далися йому не легше, ніж їй самій.
Вона зробила крок ближче.
— Тоді навіщо ти зараз тут?
Даріон завмер.
— Я не знаю. Я просто…
— Ні, справді.
Даріон дивився на неї так напружено, ніби ще намагався втримати себе від чогось незворотного.
— Еліно…
Вона ледь помітно похитала головою.
— Ти можеш скільки завгодно вдавати, що між нами нічого немає.
Але ми обоє вже знаємо, що це не так.
І в цей момент Даріон остаточно програв.
Він притягнув її до себе різко.
Майже жадібно.
І поцілував.
Глибоко.
Не стримуючись.
Ніби всі ці дні намагався втекти саме від цього.
Від неї.
Від самого себе поруч із нею.
Еліна відповіла одразу.
І світ навколо остаточно перестав мати значення.
Музика.
Люди.
Рада.
Усе зникло.
Залишилися тільки його руки, збите дихання й те, як відчайдушно Даріон притискав її до себе, ніби більше не міг змусити себе відпустити.
А потім він раптом згадав, де вони знаходяться.
І неймовірно швидко відсторонився.
Ніби отямився.
Дихання збилося.
— Ні…
Еліна все ще дивилася на нього, намагаючись відновити дихання.
— Так не можна. Не тут… Ти заслуговуєш на краще.
І стільки відчаю прозвучало в його голосі, що всередині знову щось болісно стиснулося.
— Звідки ти знаєш, що для мене краще? — запитала Еліна.
Кілька секунд він мовчав.
А потім вона додала:
— Чому ти щоразу намагаєшся зупинитися?
Даріон повільно видихнув.
Ніби вже розумів, що відступати пізно.
— Тому що якщо я перестану себе стримувати…
Він подивився на неї так, ніби це зізнання вже коштувало йому надто дорого.
— Я не зможу тебе відпустити.
Тиша.
І це було майже зізнання.
На губах Еліни з’явилася ледь помітна усмішка.
Тепла.
— А я й не прошу.
На мить у його погляді промайнула надія.
Але потім він усе ж знову відступив.
— Ти маєш бути в безпеці.
Еліна видихнула:
— А якщо поруч із тобою я почуваюся в безпеці?
Він відвернувся надто різко.
Ніби тільки так ще міг утримати себе від того, щоб знову до неї торкнутися.
— Це не одне й те саме.
— Для мене — так.
Мовчання.
Важке.
— Просто дай нам шанс.
І саме тоді Даріон остаточно зрозумів:
він може скільки завгодно тікати.
Може заперечувати.
Може намагатися тримати дистанцію.
Але поруч з Еліною все це більше не мало жодного сенсу.
Бо відчувати він уже не перестане.