РОЗДІЛ 7. ТЕ, ВІД ЧОГО ВІН ТІКАЄ

Ранок в Ейрдалисі був незвично тихим.
Світло повільно ковзало підлогою кімнати, торкалося світлих стін і довгих напівпрозорих фіранок, що колихалися від теплого вітру з відчиненого вікна.
Десь далеко вже прокидалося місто.
Чулися голоси торговців, шум платформ над каналами, дзвін посуду з терас, що відкривалися.
Але всередині чомусь усе одно відчувалася дивна порожнеча.
Еліна стояла біля вікна, машинально спостерігаючи за вулицями внизу.
І тільки зараз по-справжньому зрозуміла:
Даріон зник.
Без пояснень.
Без слів.
Просто… перестав з’являтися.
Еліна зрозуміла це не одразу.
Спочатку — тиша.
Потім — відсутність.
А потім прийшло усвідомлення.
Даріон уникає її.
Першу добу вона ще намагалася переконати себе, що це просто збіг.
Робота. Рада. Каел. Що завгодно.
Але потім це стало надто помітно.
Він більше не з’являвся на сніданку.
Не заходив до тренувального залу, якщо там була вона.
Не залишався в кімнаті довше кількох секунд, якщо Еліна випадково заходила всередину.
І найгірше було те, що він явно робив це навмисно.
Ніби після того вечора вирішив, що простіше просто втекти.
За спиною рипнули двері.
Еліна навіть не озирнулася.
Лише за кілька секунд у кімнаті почулися знайомі кроки, а потім легкий шелест сторінок.
Арина вмостилася в кріслі біля вікна, звично підібгавши ноги під себе й відкриваючи книгу, яку, судячи з усього, навіть не збиралася читати.
Кілька секунд Арина мовчала.
А потім усе ж запитала:
— Він уникає тебе?
Еліна невесело всміхнулася.
— Ні. Він героїчно намагається «триматися подалі».
Арина опустила книгу, уважно дивлячись на сестру.
— Або намагається тебе захистити.
Еліна коротко похитала головою.
— Це одне й те саме.
На кілька секунд у кімнаті повисла тиша.
За вікном повільно тремтіли сонячні відблиски на каналах Ейрдалиса.
Арина розуміюче дивилася на неї.
І це трохи дратувало.
Бо Еліна і сама вже не розуміла, чого саме хоче більше: накричати на Даріона… чи нарешті знову його побачити.
— Ти злишся, — тихо зауважила Арина.
Еліна фиркнула.
— Звісно, злюся.
Вона відійшла від вікна й втомлено опустилася в крісло навпроти.
— Він спочатку цілує мене так, ніби весь світ зараз зруйнується, а потім просто зникає на кілька днів.
Із кожною хвилиною злість усередині тільки зростала.
І справа була навіть не в поцілунку.
А в тому, що Даріон знову все вирішив за них обох.
Арина ледь помітно підняла брову.
— Коли ти говориш це вголос, звучить ще гірше.
— Дякую за підтримку.
У голосі Еліни промайнула іронія, але злість усе одно нікуди не зникала.
Та найбільше її дратувало зовсім не це.
Вона сумувала.
За його поглядом.
За вічним роздратуванням у голосі.
Навіть за тим, як Даріон постійно намагався все контролювати.
— І що ти збираєшся робити? — з цікавістю запитала Арина.
Еліна кілька секунд мовчала.
А потім видихнула:
— Поки не вирішила.
Пауза.
— Але якщо він думає, що може просто зникнути й зробити вигляд, ніби нічого не сталося… він дуже погано мене знає.
На губах Еліни промайнула вперта усмішка.
Та сама, яку Арина останнім часом почала впізнавати.
Еліна могла злитися.
Могла ображатися.
Могла скільки завгодно вдавати, що їй байдуже.
Але відступати — ніколи.
Особливо якщо хтось намагався вирішувати за неї.
І Даріон, схоже, досі не зрозумів одну дуже важливу річ: чим сильніше він намагався тримати дистанцію, тим сильніше їй хотілося скоротити її самій.
Навіть якщо це була погана ідея.
Вони з Ариною розмовляли ще якийсь час.
Про щось просте.
Майже звичайне.
Арина намагалася відволікти її розмовами про місто, Каела й ще про щось, але Еліна все одно надто часто ловила себе на тому, що подумки повертається зовсім до іншого.
До Даріона, його погляду, його голосу.
До того, як раптово він відсторонився після поцілунку.
І від цього ставало тільки важче.
Коли Арина нарешті пішла, у кімнаті знову стало незвично тихо.
За кілька хвилин служниця принесла сніданок, але Еліна ледь торкнулася їжі.
Занадто багато думок.
І мало відповідей.
Тому через деякий час вона все ж вийшла в сад.
Ранкове повітря виявилося прохолоднішим, ніж вона очікувала.
Світло ковзало білими доріжками між деревами, відбивалося у воді вузьких декоративних каналів і тремтіло на світлих кам’яних альтанках.
Десь неподалік тихо шумів невеликий фонтан.
Саме там Еліна й помітила Рейнара.
Він сидів на низькому кам’яному бортику біля води, спокійно гортаючи якісь документи.
Почувши кроки, Рейнар підняв погляд.
— Доброго ранку. Дивовижно, — зауважив він. — Сьогодні варта ще нікого не намагалася вигнати із саду. День точно починається краще, ніж зазвичай.
Еліна мимоволі фиркнула.
— Не наврочте. Вони ще не прокинулися остаточно.
У його погляді промайнули іскринки сміху.
Поруч із Рейнаром справді було простіше.
Без напруження й необхідності постійно думати, що кожне слово може стати необережним.
Мабуть, саме тому останніми днями вона дедалі частіше опинялася поруч із ним.
Вони повільно пішли вздовж саду.
Розмова була невимушеною.
Рейнар розповідав щось про південні сектори, про нескінченну спеку біля моря й місцеві ринки, де, за його словами, навіть торговці сперечалися так голосно, ніби збиралися влаштувати магічну дуель просто між прилавками.
Усмішка не сходила з обличчя Еліни.
А потім вона ніби випадково запитала:
— Даріон теж зараз зайнятий справами Ради?
Рейнар кинув на неї короткий погляд.
Надто розуміючий.
— Останніми днями він узагалі багато чим зайнятий.
Ухильна відповідь.
Еліна ледь помітно закотила очі.
— Тобто ви теж вирішили нічого мені не розповідати?
— Я надто ціную власне життя, щоб втручатися у ваші… складні стосунки.
Вона одразу насупилася.
— У нас немає жодних стосунків.
— Звісно, — абсолютно серйозно погодився Рейнар. — Саме тому Даріон останні кілька днів виглядає так, ніби хоче або когось убити, або піти в гори й більше ніколи не повертатися.
Еліна все-таки розсміялася.
Бо легко могла уявити і перше, і друге.
Але це все одно залишило дивний осад.
Бо навіть зараз Даріон продовжував триматися подалі.
Ніби справді вважав це правильним.
У цей момент на доріжці з’явився один із вартових.
Він коротко повідомив, що Каел чекає Еліну в кабінеті.
Еліна швидко попрощалася з Рейнаром і попрямувала до будинку.
У кабінеті пахло папером і гарячим чаєм, а над розкладеними картами міста мерехтіли захисні схеми.
Еліна одразу помітила Каела біля столу. Він переглядав якісь документи, але, почувши її кроки, підняв погляд і кілька секунд уважно дивився на неї.
Дуже уважно.
— Що? — першою не витримала Еліна.
Каел ледь усміхнувся.
— Нічого.
Дуже підозріле «нічого».
Еліна примружилася.
— Ти зараз говориш майже як Даріон. Це починає лякати.
Каел хмикнув.
Але вже за секунду знову став серйозним.
— У місті стає неспокійно.
Він провів пальцями по одній із карт, де мерехтіли тонкі лінії захисної магії.
— Рада діє обережніше, ніж раніше. І мені це не подобається.
Еліна підійшла ближче.
— Думаєш, готується щось іще?
— Думаю, нещодавній напад був лише початком.
Мовчання затягнулося на кілька секунд.
Каел повільно згорнув один із документів і знову перевів погляд на Еліну.
— Найближчими днями постарайся не виходити сама.
Еліна ледь помітно насупилася.
— Усе настільки стало небезпечно?
— Поки ні, — тихо сказав Каел. — Але зазвичай після такого проблеми не закінчуються так швидко. Мені це не подобається.
Він зробив невелику паузу, ніби роздумуючи, чи варто продовжувати.
А потім усе ж додав:
— І Даріон останніми днями поводиться… дивно навіть для самого себе.
Еліна одразу відвела погляд до карт на столі.
Логічно, що навіть Каел уже помітив.
— Можливо, у нього просто важкий характер, — невинно припустила вона.
У його погляді промайнули лукаві іскринки.
— Еліно, я знаю його понад десять років.
Так він поводиться лише тоді, коли дуже старанно намагається чогось уникнути.
Вона постаралася приховати свої емоції.
— Ну, сподіваюся, нічого серйозного.
Кутики губ Каела ледь помітно піднялися.
— Із Даріоном ні в чому не можна бути впевненим.
На секунду між ними знову повисла тиша.
А потім Каел несподівано м’якше додав:
— Просто будь обережна, добре?
Еліна повільно кивнула.
— Постараюся.
Хоча вони обоє чудово розуміли: це була дуже сумнівна обіцянка.
А вже за кілька днів напруження в місті справді почало відчуватися дедалі сильніше.
Наступні дні стали дивними.
Рада діяла обережно.
Майже непомітно.
Але тиск відчувався дедалі сильніше.
Спочатку — спостереження.
Еліна все частіше помічала варту біля будинку.
Нові захисні печатки на воротах.
Перевірки.
Потім з’явилися обмеження.
— Вам не варто виходити самій.
— Вам поки краще уникати людних місць.
З кожним днем список ставав довшим.
І Даріон так само не з’являвся.
Витримка Еліни ставала дедалі слабшою.
Єдине, що ще рятувало, — це присутність Рейнара. За ці дні вони з ним здружилися.
Він намагався її відволікати, водночас не ставив зайвих запитань.
Не тиснув.
Не намагався лізти туди, куди вона поки нікого не впускала.
Але іноді Еліна все одно ловила на собі його уважний погляд.
Надто уважний.
Особливо після того вечора.
Ніби він уже почав щось розуміти.
І це нервувало.
Бо сама Еліна поки ще не до кінця розуміла, що між ними з Даріоном узагалі відбувається.
Або на що це поступово перетворюється.
А сам Даріон цими днями майже не спав.
Він ішов ще до світанку.
Повертався пізно вночі.
Уникав спільних кімнат.
Уникав її.
Бо варто було лише знову побачити Еліну — у пам’яті миттєво спалахував той поцілунок.
Її дихання.
Її пальці на його плечах.
Те, як вона відповіла йому без страху.
І це неймовірно сильно його ламало.
Даріон звик контролювати себе в усьому.
Емоції.
Думки.
Прив’язаності.
Це завжди було просто.
До неї.
Тепер же одного погляду на Еліну вистачало, щоб усередині знову з’явилося небезпечне почуття, якого він так відчайдушно намагався позбутися.
Ревнощі.
Страх.
Бажання повернутися.
І саме тому він тримався якнайдалі.
Принаймні, намагався.
Бо якась частина нього все одно постійно шукала її.
У поглядах.
У кроках за спиною.
У випадкових голосах у коридорах.
Але навіть це не рятувало.
Іноді він усе одно помічав її.
У дворі.
На балконі.
У бібліотеці.
І щоразу він ішов першим.
Ніби відстань усе ще могла щось виправити.
Як боягуз.
Ця думка турбувала особливо сильно.
Бо Даріон Вельт ніколи ні від кого не тікав.
Але поруч із Еліною все чомусь ставало небезпечнішим за будь-яку магію Ради.
Одного вечора Еліна все-таки побачила його сама.
Даріон стояв у внутрішньому дворі біля тренувального майданчика, розмовляючи з одним із магів Каела.
Темна сорочка, звично похмурий погляд, напружені плечі.
На секунду всередині все зрадницьки здригнулося.
Він теж помітив її.
І завмер.
Лише на мить.
Цього виявилося достатньо.
Бо Еліна надто ясно побачила: він теж мучиться.
Але вже наступної секунди Даріон коротко кивнув магу й пішов.
Знову.
Еліна люто видихнула.
— Неймовірно, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Дорослий бойовий маг. А поводиться гірше за наляканого підлітка.
— Передати йому це дослівно? — спокійно поцікавилася Арина, яка з’явилася поруч.
Еліна здригнулася від несподіванки.
А потім усе-таки розсміялася.
— Ні. Поки що я ще сподіваюся вирішити проблему без убивства.
— Це добре, — задумливо промовила Арина, а в очах іскрилися смішинки. — А то довелося б вигадувати промову для похорону.
І вперше за кілька днів сміх пролунав щиро.
Але краще все одно не ставало.
Бо чим сильніше Даріон намагався триматися подалі, тим більше Еліна починала розуміти одну річ: вона сумує за ним.
І саме це злило її найбільше.
За кілька днів до неї підійшов Каел.
Еліна сиділа в бібліотеці біля вікна з книгою, яку вже майже годину читала на одній і тій самій сторінці.
Каел зупинився навпроти, уважно спостерігаючи за нею кілька секунд.
— Рада збирає представників верхнього сектору через три дні, — сказав він.
Еліна насупилася.
— Бал? Зараз?
— Швидше демонстрація того, що в них усе ще є влада.
Вона повільно закрила книгу.
Звісно.
Навіть на тлі нападів і напруження Рада продовжувала грати в ідеальну картинку стабільності.
— І ти хочеш, щоб я туди пішла під охороною? — здогадалася Еліна.
Каел ледь помітно усміхнувся.
— Узагалі-то я хотів запропонувати тобі відмовитися.
Пауза.
— Але, судячи з твого обличчя, це марно.
На її губах з’явилася знайома вперта усмішка.
— Я прийму запрошення.
Каел здивовано підняв погляд.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Вона підвелася на ноги й підійшла ближче до вікна.
Унизу повільно запалювалися вечірні вогні Ейрдалиса.
Красивого.
І надто живого для того, щоб ховатися в чотирьох стінах.
— Передай усім, — тихо сказала Еліна. — Я не збираюся ховатися.
Каел дивився на неї ще кілька секунд.
А потім несподівано розуміюче зітхнув.
Ніби почав бачити набагато більше, ніж вона хотіла показувати.
— Добре, — відповів Каел. — Але тоді охорону буде посилено.
Еліна фиркнула.
— Домовилися.
Каел усе-таки усміхнувся.
У цей момент за дверима бібліотеки Даріон саме проходив коридором, коли до нього долинули останні слова розмови.
Бал.
Натовп людей.
Рада.
І Еліна серед усього цього.
Він ледь помітно сповільнив крок.
Щось усередині миттєво напружилося.
Бо раптом стало лякаюче ясно:
залишати її серед Ради — дуже погана ідея.