РОЗДІЛ 6. ТЕ, ЩО ВІН НЕ ПОВИНЕН ВІДЧУВАТИ

Вулиці були наповнені ранковим світлом, голосами торговців, запахом свіжої випічки й теплих спецій. Між білими мостами повільно ковзали магічні платформи, десь грали вуличні музиканти, а тонкі лінії захисної магії мерехтіли над дахами ледь помітним сріблом.
У вузьких каналах між будівлями тремтіли сонячні відблиски, відбиваючись у світлому камені будинків і високих скляних арках. Над вулицями м’яко погойдувалися довгі полотна захисних тканин, що рятували від денної спеки, а біля відкритих крамниць уже сперечалися торговці, перекрикуючи одне одного крізь шум міста, яке прокидалося.
На відкритих терасах сміялися люди, дзвенів посуд, хтось поспіхом ніс кошики з квітами й фруктами, а магічні ліхтарі, які не встигли згаснути після ночі, усе ще мерехтіли золотавими вогнями серед білих колон.
Ейрдалис виглядав живим. Мирним.
Ніби в ньому ніколи не ховалося нічого небезпечного.
Цей спокій здавався Даріону чужим. Бо в нього самого давно не залишилося нічого спокійного.
Він рухався дахами безшумно, залишаючись у тіні.
Достатньо далеко, щоб Еліна його не помітила.
І недостатньо далеко, щоб перестати бачити її поруч із Рейнаром.
І саме це подобалося йому дедалі менше.
Тим часом Еліна йшла поруч із Рейнаром, із цікавістю розглядаючи вулиці верхнього сектору, які раніше майже не встигла побачити по-справжньому.
Здається, її цікавість була надто помітною.
Бо за кілька секунд Рейнар усміхнувся:
— Сподіваюся, Каел не сказав вам, що я вмію показувати лише небезпечні частини міста.
Еліна мимоволі усміхнулася.
— Поки що все виглядає підозріло мирно.
— Це тому що я намагаюся справити хороше враження.
Вона тихо фиркнула.
— Виходить краще, ніж у деяких.
Рейнар розсміявся.
Легко й відкрито.
А кількома поверхами вище Даріон не чув слів.
Лише бачив, як Еліна усміхається у відповідь.
І як поруч із Рейнаром вона поступово розслабляється дедалі більше.
Він повільно видихнув крізь зуби.
Прекрасно.
Унизу Рейнар тим часом упевнено звернув у бік одного з вузьких каналів, де між світлими будівлями розташовувалися невеликі кафе з відкритими терасами.
— Тут готують найкращу ранкову каву у верхньому секторі, — зауважив він, кивнувши в бік затишного кафе над водою. — Або, принаймні, власник дуже наполегливо переконує в цьому всіх відвідувачів.
Еліна з цікавістю озирнулася.
Кафе виглядало дивовижно затишним. Світле дерево, відкрита тераса над водою, білі навіси, що захищали від сонця, широкі вікна, розчинені назустріч ранковому повітрю, і безліч зелених рослин, які спадали вздовж перил каскадами.
Люди за столиками неголосно розмовляли, офіціанти поспішно проходили між ними з тацями, а навколо панувала рідкісна для Еліни спокійна ранкова метушня.
Після останніх днів усе це відчувалося трохи незвично.
— Добре, — погодилася Еліна. — Але якщо кава виявиться жахливою, винні будете ви.
Рейнар усміхнувся.
— Це ризик, на який я готовий піти.
За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком біля відкритого вікна з видом на канал.
Еліна обережно провела пальцями по теплій чашці, спостерігаючи, як каналом повільно ковзають відображення білих мостів.
Поруч із Рейнаром не потрібно було весь час бути насторожі. І Еліна впіймала себе на тому, що вперше за довгий час справді розслабляється.
— То звідки ви? — запитала вона, трохи схиливши голову.
Рейнар відпив кави.
— Південні сектори. Ближче до моря.
— Тому ви не виглядаєте як типовий маг Ради?
У його очах промайнуло веселощі.
— Це зараз був комплімент?
— Це було просте спостереження, — невинно поправила Еліна.
Рейнар розсміявся.
Спокійно й абсолютно щиро.
— Тоді так. Південці зазвичай менш… похмурі.
Еліна всміхнулася, знову мимоволі згадуючи Даріона.
На сусідньому даху настрій Даріона повільно погіршувався з кожною хвилиною.
Він сидів у тіні високої вежі навпроти кафе, звідки крізь широкі вікна чудово бачив Еліну й Рейнара.
Слів він не розбирав.
Але цього й не потрібно було.
Достатньо було бачити, як часто Еліна усміхається поруч із Рейнаром.
І всередині знову з’являлося те неприємне відчуття, якому він не хотів давати назву.
Даріон похмуро перевів погляд на вулицю внизу.
Він узагалі не повинен був зараз стежити за тим, як Еліна сміється з чужих жартів.
Але все одно продовжував дивитися.
— А з Каелом ви давно знайомі? — запитала Еліна.
— Достатньо давно, щоб знати: якщо він когось захищає особисто — значить, ситуація справді серйозна.
Еліна перестала усміхатися.
— Значить, усе справді настільки погано?
Рейнар подивився на неї уважніше.
— Думаю, Даріон уже й так лякає вас цим достатньо.
Еліна мимоволі розсміялася.
— Ви навіть не уявляєте наскільки.
— О, повірте. Уявляю.
І тепер усмішка з’явилася сама собою.
Бо вперше за довгий час не було тягаря, страху чи постійного напруження.
Коли вони вийшли з кафе майже за годину, Рейнар і Еліна вже розмовляли набагато вільніше.
Не як чужі люди.
Швидше як люди, яким несподівано виявилося комфортно разом.
І з кожною хвилиною зберігати звичну байдужість Даріону ставало дедалі важче.
— Тут красиво, — сказала Еліна, сповільнюючи крок біля одного з мостів.
Унизу тихо шуміла вода вузького каналу, а вітер ліниво ковзав між світлими мостами Ейрдалиса.
Рейнар усміхнувся.
— Ейрдалис завжди таким був. Просто більшість людей перестає це помічати.
Еліна трохи схилила голову, уважніше розглядаючи місто навколо.
І справді.
Без постійного страху, втеч і магії Ради Ейрдалис виглядав зовсім інакше.
Красивим. Світлим.
І, здається, щасливим.
— Можливо, — сказала вона. — Або справа просто в компанії.
Рейнар усміхнувся.
— Тоді мені точно починає подобатися моя роль провідника.
Еліна розсміялася.
На її губах промайнула м’яка усмішка.
А нагорі Даріон знову впіймав себе на тому, що спостерігає лише за нею.
Уже не за вулицями.
Не за людьми навколо.
Лише за Еліною.
За тим, як поруч із Рейнаром зникає її звична настороженість.
Як усе частіше з’являється усмішка.
Він повільно видихнув крізь зуби.
Чорт.
Даріон уже давно мав піти.
Але чомусь продовжував слідувати за ними через усе місто.
І з кожною хвилиною дедалі важче ставало переконувати себе, що справа лише в її безпеці.
Вони повільно йшли вздовж каналу, коли Рейнар раптом подивився на неї уважніше.
— Ви весь час ніби до чогось прислухаєтеся, — зауважив він.
Еліна на секунду замовкла, машинально ковзнувши поглядом вулицею попереду.
Мабуть, звичка постійно чекати небезпеку вже справді стала трохи природною.
— Останні дні були… насиченими, — ухильно відповіла вона.
Рейнар ледь помітно кивнув, не намагаючись тиснути.
— Даріон дуже хвилюється за вас.
Еліна мимохідь усміхнулася.
Надто яскраво згадалися його погляд зранку.
Роздратований. Похмурий. І дивовижно ревнивий для людини, яка вперто робить вигляд, ніби між ними нічого не відбувається.
— У нього трохи своєрідні способи це показувати, — сказала вона обережно. А потім усе ж додала: — Але якщо серйозно, він справді намагається мене захистити.
Рейнар кивнув.
— Це помітно. Зважаючи на те, що він слідує за вами через половину міста.
Еліна різко підняла голову.
— Що?
Рейнар усміхнувся трохи помітніше.
— Даріон не такий уже непомітний, як йому здається.
Рейнар ледь помітно кивнув у бік даху.
За його жестом Даріон на даху похмуро вилаявся собі під ніс.
Чудово.
Рейнар його помітив.
І в очах Еліни на секунду спалахнув радісний блиск.
Тепла хвиля розлилася всередині неї.
Бо думка про те, що він усе-таки пішов за нею, робила її щасливою.
Бо це означало одне:
Даріон усе-таки не був настільки байдужим, як намагався показати.
Але наступної секунди щось змінилося.
Різко.
Інстинкти Даріона спрацювали раніше за думки.
Магія.
Чужа.
Прихована.
Він відчув її ще до того, як помітив рух між арками.
Пастка.
— Еліно! Вниз! — крикнув Даріон.
Пізно.
Повітря спалахнуло сріблястим світлом.
Удар магії розрізав простір одразу з двох боків.
Еліна відсахнулася, не встигнувши навіть зрозуміти, що відбувається.
Люди навколо закричали.
Один із магів Ради з’явився просто за її спиною.
Надто близько.
— Знайшли, — холодно промовив він, хапаючи її за руку.
І в цей момент повітря буквально розірвало темною магією.
Даріон з’явився поруч миттєво.
Так швидко, що людський погляд ледь устиг би це вловити.
У його очах більше не було звичного спокою.
Лише лють.
— Відійдіть від неї.
Голос прозвучав загрозливо.
Але повітря навколо вже починало темніти від магії.
Один із магів Ради усміхнувся.
— Ні.
Помилка.
Даріон ударив першим.
Темна хвиля магії зірвалася з його долоні, розбиваючи камінь під ногами. Нападника буквально відкинуло через вулицю просто в колони найближчої арки.
Але решта зреагували одразу.
Один із магів ударив по натовпу згустком магії, змушуючи людей у паніці кинутися в різні боки.
Другий утримував Еліну, не даючи їй вирватися.
І саме тоді в бій втрутився Рейнар.
Бронзові лінії магії спалахнули навколо його рук майже миттєво.
Щит розкрився просто над вулицею, закриваючи людей від наступного удару Ради.
Магія зіткнулася із захистом з оглушливим тріском.
— Усі назад! — наказав Рейнар найближчим вартовим.
А потім сам атакував.
Його магія рухалася інакше, ніж у Даріона.
Не руйнуючи все навколо — точно, швидко й дивовижно чисто.
Один із нападників не встиг ухилитися.
Різкий викид сили відкинув його просто у воду каналу.
Але Даріон цього майже не помічав.
Бо бачив лише Еліну.
І чужу руку, яка все ще стискала її зап’ястя.
І в цей момент він остаточно перестав стримувати себе.
Маг поруч із Еліною навіть не встиг зреагувати.
Даріон опинився поруч із ним за частку секунди.
Схопив за комір і з силою вдарив об стіну найближчої будівлі.
Камінь тріснув.
— Я попереджав.
У голосі з’явилася холодна лють.
Нападник спробував ударити магією у відповідь, але темна енергія Даріона буквально зім’яла чуже закляття ще до завершення.
Повітря навколо здригнулося від сили удару.
Маг захрипів, більше не утримуючи власну магію.
І лише тоді Даріон відкинув його вбік.
Члени Ради, що залишилися, переглянулися.
Тепер уже без колишньої впевненості.
Вони явно не очікували зустріти одночасно Даріона Вельта й ще одного бойового мага рівня Рейнара.
— Ідемо! — кинув один із них.
Сріблясті портальні печатки спалахнули просто в повітрі.
За секунду нападники зникли.
Вулиця поринула у важку тишу, яку порушували лише шум води, крики наляканих людей і звук уламків, що падали.
А наступної секунди Еліна вже опинилася в його руках.
Він притиснув її до себе міцніше, ніж збирався.
Ніби лише тепер остаточно переконався, що вона справді ціла.
— Еліно.
Він вимовив її ім’я незвично хрипко.
Його погляд швидко ковзнув її обличчям, плечима, руками, ніби Даріон намагався переконатися, що вона справді не поранена.
Еліна кивнула, усе ще намагаючись відновити дихання.
— Я в порядку…
Але Даріон навіть не подумав відпустити її.
Навпаки.
Ніби після кількох секунд страху тепер фізично не міг збільшити дистанцію.
— Я казав тобі не виходити з дому.
— Я не збиралася потрапляти в засідку, якщо ти про це.
Попри ситуацію, у її голосі все одно промайнула слабка спроба пожартувати.
І Даріон подивився на неї так, ніби не розумів, як вона взагалі ще здатна усміхатися.
— Це не смішно.
— Пробач.
Але вона все одно не відвела погляд.
Бо зараз Даріон виглядав не злим.
Наляканим.
І це вселяло надію, що вона йому небайдужа.
— Ти стежив за мною? — поцікавилася вона.
— Так.
Без паузи.
Без спроби виправдатися.
Рейнар підійшов ближче, усе ще утримуючи навколо площі мерехтливий захисний щит.
— Вартові вже виводять людей. Ніхто не постраждав.
Даріон коротко кивнув, навіть не намагаючись відпустити Еліну.
— Дякую.
Рейнар перевів погляд на зруйновану частину вулиці, на вартових, які вже відтісняли людей далі від каналу, і ледь помітно похмурнів.
— Рада починає діяти дедалі сміливіше.
— Вони знали, де шукати, — холодно сказав Даріон.
Його пальці все ще міцно стискали талію Еліни.
І відпускати її зовсім не хотілося.
Рейнар це помітив.
Але коментувати не став.
— Я повідомлю Каелу, — промовив він за кілька секунд. — Треба посилити охорону в місті.
Даріон похмуро кивнув.
— І перевірити, хто злив інформацію Раді.
— Уже зрозумів, — Рейнар трохи усміхнувся. — Постарайся за цей час нікого не вбити.
Еліна фиркнула.
А Даріон уперше за останні хвилини все ж відпустив її.
Лише для того, щоб майже одразу знову взяти за руку й відвести подалі від зруйнованої вулиці, шуму й чужих поглядів.
Вони зупинилися біля вузького проходу між світлими будівлями, осторонь від зруйнованої вулиці й чужих поглядів. Тут шум площі звучав уже приглушено.
Лише тоді Даріон повернувся до неї.
— Ти розумієш, що тебе могли викрасти?
І стільки емоцій у його голосі вона ще не чула ніколи.
Щось усередині одразу перевернулося.
Але страху чомусь не було.
— Тоді в тебе стало б помітно менше проблем, — спробувала пожартувати Еліна.
Це була слабка спроба розрядити напруження.
Але Даріон дивився на неї дуже серйозно.
Надто напружено.
— Не смій так говорити.
Еліна розгублено моргнула.
— Чому?
І ось тоді щось у його погляді остаточно змінилося.
Ніби емоції, які він стільки часу пригнічував, більше не вдавалося стримувати.
Вона дивилася просто йому в очі.
І вперше настільки ясно бачила: він більше не справляється.
Із собою.
Із почуттями.
Мовчання було довгим.
Даріон дивився на неї так, ніби ще намагався зупинити самого себе.
Але вже пізно.
Він нахилився першим.
І поцілував її.
Цього разу — інакше.
Не коротко.
Не обережно.
У цьому поцілунку було все, що він забороняв собі відчувати останні тижні.
Страх.
Ревнощі.
Лють.
Еліна завмерла лише на мить.
А потім відповіла.
І саме це стало останньою краплею.
Збудовані всередині нього стіни остаточно зруйнувалися.
Його пальці сильніше стиснулися на її талії, дихання збилося, а магія навколо здригнулася разом із ним.
І лише за кілька секунд він усе ж відсторонився.
Ніби отямився.
Ніби раптом зрозумів, що робить.
— Ні.
Голос звучав хрипко.
Він зробив крок назад.
— Ми не повинні.
Еліна все ще намагалася відновити дихання.
Серце билося так швидко, що думки плуталися одна за одною.
Але найгіршим було не це.
А те, що тепер вона надто ясно бачила правду в його очах.
Він відчував те саме.
І саме тому зараз намагався відштовхнути її.
— Але чому? — запитала Еліна.
У голосі все ж промайнув той зрадницький відчай, який вона не встигла приховати.
Даріон стиснув щелепу.
Бо відповідь була очевидною.
І саме тому він не хотів вимовляти її вголос.
— Тому що ти сестра Арини.
Пауза.
— І ти ще надто молода.
Щось усередині Еліни одразу спалахнуло роздратуванням.
— Мені за рік вісімнадцять.
Вона зробила крок ближче раніше, ніж встигла себе зупинити.
— І це погане виправдання.
Даріон миттєво подивився на неї.
А Еліна раптом зрозуміла, що влучила точно в ціль.
— Ти просто боїшся, — сказала вона.
Кілька секунд він мовчав.
Нескінченно довго.
І саме це виявилося найкращою відповіддю.
Бо Даріон Вельт ніколи не мовчав, коли був упевнений у власній правоті.
Він провів долонею по обличчю, ніби намагався повернути собі звичне самовладання.
— Ти не розумієш, у що вплутуєшся, Еліно.
— Тоді поясни мені.
— Усе не так просто.
Вона видихнула.
— Це знову означає «не зараз»?
І попри напруження між ними, у її голосі все одно промайнула слабка, болісна спроба пом’якшити ситуацію.
Щось усередині Даріона болісно стиснулося.
Бо навіть зараз вона продовжувала дивитися на нього так, ніби він усе ще міг стати для неї чимось хорошим.
А він надто добре знав, наскільки це неправда.
— Еліно…
У його голосі вперше звучало стільки вразливості, що в неї знову збилося дихання.
Але наступної секунди Даріон усе ж відступив ще на крок.
Ніби відстань усе ще могла щось виправити.
— Тобі краще триматися від мене подалі.
Але цього разу брехня прозвучала недостатньо переконливо навіть для нього самого.
Вони обоє це розуміли.
Бо якби Даріон справді цього хотів — він би не пішов за нею через усе місто.
Не зірвався б із місця через одну лише думку, що її можуть забрати.
І уже точно не дивився б зараз так, ніби сам уже не знає, як зупинитися.
Еліна повільно підняла погляд.
І вперше за довгий час замість страху всередині з’явилася дивна впевненість, якої раніше не було.
Він уже програвав цю боротьбу.
Просто поки що не був готовий визнати це вголос.
А сам Даріон у цей момент дивився на неї й із лякаючою ясністю розумів:
найнебезпечнішим у його житті давно стала не Рада.
А дівчина, від якої він більше не міг змусити себе триматися подалі.
Бо поруч із Еліною все відчувалося гостріше.
І якась частина нього дедалі частіше хотіла не йти.