РОЗДІЛ 5. ТЕ, ЩО НЕ МОЖНА КОНТРОЛЮВАТИ

Місто змінилося.
Непомітно для інших.
Але не для нього.
Даріон помічав усе.
Надто уважні погляди на вулицях. Зайві тіні біля верхнього сектору. Магію спостереження, яка зникала раніше, ніж її встигали засікти звичайні вартові.
Рада перестала ховатися.
А отже — часу залишалося дедалі менше.
Ранковий Ейрдалис повільно прокидався під м’яким золотим світлом. Сонячні промені ковзали світлими дахами будинків, відбивалися у високих вікнах і тремтіли в тонких нитках захисної магії над містом. Десь унизу вже відкривалися крамниці, лунали голоси, дзенькіт посуду й далека музика вуличних музикантів.
Але спокій був оманливим.
Даріон відчував це надто ясно.
Ніч минула без сну.
Місто було переповнене магією Ради. Думки не давали спокою. І як би він не намагався зосередитися на небезпеці, всередині знову і знову з’являлася Еліна.
І спокійніше від цього точно не ставало.
Ранок Даріон зустрів на одному з верхніх балконів будинку Каела, переглядаючи захисні печатки над сектором. Тонкі сріблясті лінії магії тремтіли в повітрі ледь помітними спалахами, а десь унизу вже рухалися патрулі.
Він мав рацію.
Рада почала діяти швидше.
Але проблема була не лише в цьому.
Даріон чітко пам’ятав учорашній вечір. Терасу. Дотик її пальців. Те, як важко раптом стало просто стояти поруч і не дозволити собі більшого.
Він роздратовано провів рукою по обличчю й усе ж змусив себе повернутися всередину.
Будинок Арини повільно оживав.
Сходами вже ковзали кроки слуг, десь унизу відчинялися вікна, впускаючи в коридори прохолодне ранкове повітря, а магічні світильники один за одним згасали під сонячним світлом.
І на тлі всього цього спокою відчуття небезпеки, що насувалася, здавалося майже неправильним.
Даріон повільно піднявся сходами другого поверху, збираючись ще раз оглянути бібліотеку й прилеглий коридор.
Але ще до того, як відчинив двері, відчув знайому магію.
Еліна.
Він уже надто легко впізнавав її присутність.
Ніби за останні дні вона непомітно стала частиною його внутрішнього світу.
У цей самий час Еліна намагалася переконати себе, що прокинулася надто рано лише через тривогу.
І зовсім не тому, що всю ніч думала про Даріона.
Виходило погано.
Вона довго лежала, дивлячись у стелю, згадуючи їхню розмову на терасі. Його погляд. Те, як різко він відсторонився після її дотику. І як усе одно продовжував дивитися на неї так, ніби піти було набагато важче, ніж залишитися.
Серце починало поводитися абсолютно нестерпно щоразу, коли думки знову поверталися до нього.
Зрештою Еліна здалася й вийшла з кімнати ще до того, як будинок остаточно прокинувся.
Сама не помітивши як, вона вийшла до бібліотеки.
Високі вікна тягнулися майже до самої стелі, впускаючи всередину м’яке ранкове світло. Воно ковзало темними дерев’яними полицями, старими корінцями книг із потьмянілими золотими символами й тонкими нитками магії, що мерехтіли десь під стелею між світильниками.
У повітрі пахло старим папером, деревиною й чимось ледь вловимо трав’яним — ніби книги тут зберігали не лише історії, а й чужі спогади.
Біля однієї зі стін повільно рухалися високі драбини на срібних напрямних, а біля вікон стояли глибокі крісла з теплими пледами, ніби тут часто проводили вечори за читанням.
Бібліотека не виглядала холодною чи офіційною.
Навпаки.
Тут було дивовижно спокійно.
Вона зупинилася біля вікна, спостерігаючи, як ранкове світло повільно розливається Ейрдалисом, намагаючись хоч трохи заспокоїти внутрішній хаос.
Виходило не дуже.
Бо поруч із Даріоном усередині неї ніби постійно щось змінювалося.
І тепер ігнорувати це ставало дедалі важче.
Вона почула його кроки ще до того, як двері бібліотеки тихо відчинилися.
І всередині чомусь одразу все збилося зі звичного ритму.
Даріон увійшов спокійно.
Майже беззвучно.
На секунду затримався біля дверей, дивлячись на неї в золотому ранковому світлі, а потім повільно підійшов ближче й сперся долонею на кам’яний край вікна.
Цього разу між ними все ж залишалося трохи більше відстані.
Мабуть, тому що після тераси він надто добре пам’ятав, чим закінчується будь-яка спроба підійти ближче.
Кілька секунд він просто дивився у вікно, ніби збирався з думками.
А потім сказав:
— Каел посилив захист верхнього сектору.
Еліна здивовано повернула голову.
Це було несподівано.
Зазвичай Даріон узагалі не розповідав про подібні речі.
— По периметру поставили нові печатки, — продовжив він. — На вулицях тепер більше спостерігачів. А проходи між секторами перевіряють кожні кілька годин.
Вона уважно дивилася на нього.
Уперше це відчувалося настільки чітко: він справді хвилюється.
Не тому що мусить.
Тому що інакше вже не може.
— Це все через мене? — запитала вона.
Даріон перевів погляд на неї.
— Так.
Без спроб пом’якшити відповідь.
Еліна повільно видихнула.
І всередині раптом стало дивно.
Багато провини. І дуже багато тепла водночас.
— Звучить так, ніби я вже половина державних проблем Ейрдалиса.
Цього разу Даріон усе ж хмикнув.
— Поки що лише чверть.
Вона мимоволі усміхнулася.
І чомусь саме від цієї короткої спроби пожартувати всередині стало світліше.
Бо Даріон ніколи не жартував, коли справді хвилювався.
— А якщо серйозно? — запитала вона вже м’якше.
Він замовк.
Ніби подумки вирішував, скільки взагалі має право їй говорити.
— Рада більше не ховається, — нарешті промовив він. — Тепер вони діють напряму. І знають, що я буду поруч.
Еліна насупилася.
— Тобто я тепер офіційно твоя проблема?
Він перевів погляд на неї миттєво.
— Ти ніколи не була проблемою.
Саме ця несподівана чесність чомусь зворушила її.
Даріон ніби зрозумів, що сказав більше, ніж збирався.
Тому одразу відвів погляд до вікна.
Ніби вже пошкодував про сказане.
— Просто поруч із тобою постійно щось трапляється, — додав він уже холодніше.
І ось тепер Еліна неголосно розсміялася.
— О, ні. Ти щойно сказав про мене щось хороше.
Даріон прикрив очі на секунду.
Ніби поруч із Еліною зберігати звичний спокій ставало дедалі важче.
Поруч із нею навіть мовчання між ними відчувалося дивовижно особистим.
Він повільно видихнув і все ж подивився на неї знову.
Надто уважно.
— Постарайся хоча б найближчими днями не йти далеко від будинку Арини сама.
Еліна трохи підвела брови.
— Ти зараз знову намагаєшся мною командувати?
— Це спроба не дати тобі знову влипнути в неприємності.
Вона ледь помітно усміхнулася.
І чомусь від цього Даріон лише сильніше насупився.
Бо Еліна сприймала небезпеку дуже спокійно.
Або просто вірила, що поруч із ним із нею нічого не станеться.
А от він такої впевненості собі більше не дозволяв.
— Я не збираюся весь час сидіти тут, — уже спокійніше сказала вона.
Даріон завмер.
Лише на секунду.
Але Еліна все одно помітила, як миттєво став важчим його погляд.
— Еліно…
Цього разу в голосі не було роздратування.
Лише втома. І щось іще.
Щось надто схоже на страх.
— Якщо ти знову залишишся сама і щось станеться… мене може не виявитися поруч вчасно.
І ось тепер усмішка повільно зникла з її обличчя.
Бо вперше за весь час він сказав це не як маг. Не як людина, зобов’язана її захищати.
А як той, кого сама думка про те, що з нею може щось статися, лякала сильніше, ніж мала б.
Без звичної іронії. Без насмішки.
Лише правда.
Від цих слів по шкірі пройшов неприємний холод.
Але відступати все одно не хотілося.
— Ти просто не дозволиш статися нічому поганому.
— Краще ми не будемо це перевіряти.
Вона трохи підвела брови.
— Навіть трохи?
І замість страху в її голосі знову прозвучало щось легке.
Бо поруч із ним усмішка з’являлася сама собою. Навіть зараз.
Даріон дивився на неї дуже довго.
На розпущене волосся. На спокійний погляд. На легку усмішку, яка з’являлася щоразу, коли вона починала його провокувати.
І якась частина нього вже починала цього чекати.
— Тобі подобається гратися з цим? — запитав він.
Еліна мимоволі усміхнулася.
— Мені подобається, коли ти перестаєш бути таким незворушним.
На секунду в кімнаті стало дуже тихо.
Даріон відвів погляд першим.
Ніби вона влучила просто в ціль.
Еліна дивилася на нього й несподівано розуміла: за всією цією холодністю, роздратуванням і вічним контролем усе ж ховається жива людина.
І саме це подобалося їй найбільше.
Вона трохи усміхнулася.
М’яко.
— Бачиш? Ти навіть зараз не виглядаєш таким уже байдужим.
Даріон видихнув.
На секунду кутик його губ ледь помітно здригнувся.
— Це тому що ти виводиш мене з себе.
Еліна усміхнулася вже помітніше.
— Але ти все одно не йдеш.
І ось тепер відповісти йому виявилося нічого.
Бо вона знову мала рацію.
У цей момент двері бібліотеки відчинилися.
— Я не завадив?
Голос був новим.
Спокійним. Дуже впевненим.
Даріон напружився миттєво.
До кімнати увійшов чоловік.
Високий. Широкоплечий. Із темно-каштановим волоссям, трохи довшим за звичне й недбало зачесаним назад, ніби він рідко переймався тим, як виглядає — при тому що виглядав бездоганно.
Теплий відтінок шкіри різко відрізнявся від звичної аристократичної блідості магів Ради. Чіткі риси обличчя. Спокійний погляд сіро-карих очей. І легка напівусмішка людини, яка знає, що вміє подобатися людям.
Одягнений він був без зайвої розкоші, але дорого. Камзол глибокого теплого коричневого відтінку ідеально сидів по фігурі, підкреслюючи широкі плечі, а тонка бронзова вишивка на рукавах м’яко мерехтіла в ранковому світлі. На пальцях поблискували тонкі магічні персні.
Зібраний і впевнений у собі.
І здавався дуже… правильним.
І саме тому Даріону він не сподобався одразу.
— Рейнар Солвіс, — представився чоловік із легкою усмішкою.
Еліна трохи насупилася.
— Ми знайомі?
— Поки що ні. Але я сподіваюся це виправити.
У його голосі не було ні напруження, ні звичної для магів Ради холодності.
Даріон мовчки спостерігав за ним.
І повітря навколо ніби поступово ставало холоднішим.
Еліна відчула це одразу.
Як змінюється його погляд. Як напружуються плечі. Як тіні біля підлоги стають трохи темнішими.
І чомусь це все дедалі сильніше нагадувало ревнощі.
Думка прийшла несподівано.
І від цього захотілося усміхнутися.
Зовсім трохи.
— Навіщо ти тут? — рівно запитав Даріон.
— На запрошення Каела.
Рейнар перевів погляд на Еліну.
— Каел вирішив, що додатковий захист зараз не завадить.
Еліна трохи схилила голову.
— Це несподівано мило з боку Каела.
На секунду Рейнар усміхнувся.
А от Даріон — ні.
Він дивився на Еліну надто холодно.
Бо помітив: вона усміхається цьому чоловікові.
І це дратувало сильніше, ніж мало б.
— Тобі не потрібен його захист, — сказав він різко.
Еліна повільно повернулася до нього.
— Що саме тебе не влаштовує?
Даріон не відповів одразу.
І саме це чомусь виявилося красномовнішим за будь-які слова.
Рейнар ледь помітно перевів погляд між ними.
Надто уважний.
І Рейнар вирішив втрутитися раніше, ніж повітря між ними остаточно спалахне.
— Якщо моя присутність створює незручності, я можу піти, — спокійно зауважив він.
Еліна трохи хитнула головою.
— Ні, не створює.
Це прозвучало просто ввічливо. Без жодного натяку на флірт.
Даріону зовсім не подобалося, наскільки природно вони вже почали розмовляти.
— Якщо дозволите… я хотів би показати вам місто.
Еліна тихо розсміялася.
— Звучить заманливо.
Рейнар трохи усміхнувся у відповідь.
— Обіцяю, Ейрдалис уміє справляти враження, якщо дивитися на нього не лише крізь вікна бібліотеки.
— Я справді не часто тут бувала й не бачила всього, — мимоволі погодилася Еліна.
Вона сказала це легко. Просто підтримуючи розмову.
Але Даріон помітив більше, ніж хотів.
Те, як спокійно Рейнар дивиться на неї. Як швидко Еліна поруч із ним розслабляється. Як у кімнаті поступово стає… незвично легко.
І йому це зовсім не подобалося.
— Думаю, невелика прогулянка пішла б вам на користь, — продовжив Рейнар уже м’якше. — Під моїм захистом вам нічого не загрожує.
Повітря в кімнаті ніби стало важчим.
Еліна відчула це миттєво.
Як поруч напружився Даріон. Як потемнів його погляд. Як магія навколо нього ледь помітно здригнулася.
Він зробив крок ближче.
Неквапливо.
Але в цьому русі було стільки прихованого роздратування, що Еліна мимоволі затримала подих.
— Це погана ідея, — промовив Даріон.
І проблема була навіть не в самій прогулянці.
А в тому, що хтось інший зараз стояв поруч із Еліною й спокійно говорив їй: «Я зможу тебе захистити».
Що хтось інший змушував її усміхатися так легко.
Рейнар кілька секунд мовчки дивився на нього.
А потім несподівано спокійно кивнув.
Ніби зрозумів набагато більше, ніж слід було.
— Гадаю… вам варто обговорити це без мене.
Він перевів погляд на Еліну.
— Рішення все одно залишається за вами.
І в цьому не було тиску. Лише дивовижно спокійна ввічливість.
Еліна трохи розгубилася.
Бо після напруги між ними чекала чого завгодно — тільки не цього.
Рейнар ледь помітно усміхнувся їй наостанок і попрямував до дверей.
— Я буду у внутрішньому дворі, якщо все ж захочете прогулятися.
Коли двері за ним зачинилися, повітря між ними ніби стало важчим.
Даріон усе ще стояв нереально близько.
І виглядав тепер ще небезпечніше саме тому, що мовчав.
Еліна подивилася на нього.
І вперше так ясно помітила: за звичною холодністю Даріон уже не встигав повністю приховувати власні емоції.
— Узагалі-то, — обережно зауважила Еліна, — я ще сама нічого не вирішила.
Даріон невесело всміхнувся.
— Але думала про це.
Еліна відвела погляд лише на секунду.
Бо це було правдою.
Не через Рейнара.
Просто їй справді хотілося хоч ненадовго перестати відчувати себе замкненою.
І це несподівано зачепило.
— Ти не можеш вирішувати за мене.
— Можу, якщо це стосується твоєї безпеки.
Тепер між ними знову залишалося непростимо мало простору.
Еліна відчувала його магію. Тепло. Напруження, яке Даріон уже навіть не намагався повністю приховати.
— Я не намагаюся тебе контролювати.
Вона знову подивилася на нього.
Дуже виразно.
Даріон прикрив очі на секунду.
— Гаразд. Іноді намагаюся.
І ця несподівана чесність зворушила її.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Неприпустимо близько. І дивовижно особисто.
А потім Еліна раптом усміхнулася трохи м’якше.
Без виклику.
— Я не збираюся тікати невідомо куди.
Даріон мовчав.
Але вона бачила: він усе ще напружений.
Ніби вже заздалегідь очікував, що вона зараз почне сперечатися.
І саме це змусило Еліну говорити спокійніше.
— Мені просто хочеться хоч трохи побачити місто. Не крізь вікна. Не між черговими заборонами.
Вона відвела погляд до високих вікон бібліотеки, за якими мерехтів ранковий Ейрдалис.
— Тут усе таке… живе. І я майже нічого не встигла побачити по-справжньому.
Щось у її голосі змусило Даріона насупитися вже інакше.
Не роздратовано. Із несподіваним розумінням у погляді.
Ніби він лише зараз згадав, що за останні дні її світ справді перетворився на нескінченні обмеження, охорону й небезпеку.
Еліна знову підняла на нього погляд, уважніше вдивляючись у вираз його обличчя. І сказала:
— Це ж не буде кінцем світу, якщо я просто вийду в місто на кілька годин.
— З Рейнаром.
Саме це він виділив першим.
І ось тепер стримати усмішку для неї стало набагато важче.
Бо тепер ревнощі відчувалися вже надто очевидно.
Хоча сам Даріон, здається, усе ще відмовлявся це розуміти.
— Із людиною, яка знає місто краще за мене, — м’яко поправила вона.
Він не відповів одразу.
Лише довго дивився на неї.
Ніби намагався зрозуміти, чому поруч із нею йому стає так важко мислити розумно.
Чому її проста усмішка починає дратувати й заспокоювати водночас.
І чому сама думка про те, що вона проведе кілька годин поруч з іншим чоловіком, викликає всередині настільки темне почуття.
Це не мало сенсу.
Зовсім.
Але всередині це відчувалося нестерпно.
Даріон повільно видихнув.
— Далеко не йдіть.
Еліна здивовано моргнула.
— Це зараз був дозвіл?
— Це був компроміс, поки я не передумав.
Вона все ж розсміялася.
Легко. Щиро.
І саме цей звук остаточно зруйнував залишки його спокою.
— Дякую, — відповіла вона.
А потім попрямувала до дверей.
Біля самого виходу Еліна все ж зупинилася на секунду й озирнулася.
— І я справді не намагаюся тебе злити.
Даріон хмикнув.
— Оце я вже не вірю.
Вона усміхнулася ще раз — м’яко, тепло — і вийшла з бібліотеки.
За кілька хвилин Еліна знайшла Рейнара у внутрішньому дворі будинку.
Ранкове світло м’яко лягало на світлий камінь доріжок і білі арки, обвиті тонкими сріблястими рослинами. У центрі двору тихо дзюрчав круглий фонтан, а між невисокими деревами повільно дрейфували маленькі магічні вогники, майже непомітні при денному світлі.
Тут усе ще зберігалося дивне відчуття спокою, ніби зовнішній світ із його небезпекою й Радою був десь дуже далеко.
Рейнар стояв біля фонтану, спокійно розмовляючи з одним із вартових.
Побачивши її, Рейнар одразу перевів усю увагу на неї.
— Отже, ви все-таки вирішили ризикнути прогулянкою?
Еліна мимоволі усміхнулася.
— Лише якщо ви пообіцяєте не показувати мені найнудніші частини Ейрдалиса.
Рейнар усміхнувся.
— Боюся, тепер це вже питання моєї репутації.
І поки вони прямували до виходу з будинку, Еліна все ще відчувала на собі важкий погляд Даріона.
Навіть якщо він сам зараз перебував зовсім в іншій частині будинку.
У цей самий час Даріон стояв біля вікна власної кімнати, спостерігаючи, як унизу відчиняються ворота внутрішнього двору.
Він бачив Еліну поруч із Рейнаром.
Підозріло спокійну. Неймовірно задоволену.
І від цього настрій стрімко псувався.
Даріон повільно застебнув темний плащ.
Це не ревнощі.
Точно ні.
Рейнар був самовпевнений. А Еліна — надто довірлива.
І хтось мусить переконатися, що прогулянка справді буде безпечною.
Лише тому.
І вже точно не тому, що сама думка про кілька годин Еліни поруч із Рейнаром викликала всередині щось неприємне.
За кілька секунд Даріон теж вийшов із кімнати.
Непомітно.
Як тінь, що слідує за ними вулицями Ейрдалиса, який прокидається.