РОЗДІЛ 4. ТЕ, ЩО СТАЄ НЕБЕЗПЕЧНИМ

Сад за будинком Арини завжди здавався Еліні надто тихим.
Ніби світ тут забував про все погане.
Білі дерева м’яко шелестіли під вечірнім вітром, у повітрі пахло квітами й теплим дощем, що пройшов уранці. Магічні вогні повільно плавали серед гілок, відбиваючись у поверхні невеликого ставка.
Еліна сиділа на кам’яному бортику фонтану, задумливо проводячи пальцями по чашці з уже холодним чаєм.
Арина уважно спостерігала за нею.
І саме це дратувало.
Бо старша сестра завжди помічала більше, ніж хотілося б.
— Що? — не витримала вона.
— Ти вже десять хвилин дивишся в одну точку, — спокійно сказала Арина.
Еліна здригнулася.
— Неправда.
— Правда.
А потім Арина раптом запитала вже м’якше:
— Що відбувається? Я знаю тебе не так давно, але ти ніколи не поводилася так.
Еліна відвела погляд.
Надто швидко.
— Як «так»?
Арина трохи підвела брови.
— Задумливо. Тихо. І так, ніби подумки ти зараз узагалі не тут.
Еліна нервово всміхнулася.
— Може, я просто втомилася.
— Мм. А ще ти червонієш щоразу, коли хтось згадує Даріона.
Еліна ледь не впустила чашку.
— Арино!
Та беззвучно розсміялася.
Без насмішки.
Швидше… розуміюче.
І саме це бентежило найбільше.
— Це настільки помітно? — пробурмотіла Еліна.
— Для людини, яка спостерігає збоку? Так.
Еліна важко видихнула.
Серце чомусь знову зрадницьки стиснулося при думці про нього.
Про його голос.
Про погляд.
Про те, як він завжди спочатку відштовхує її… а потім усе одно опиняється поруч.
— Усе складно, — сказала вона.
Арина трохи схилила голову.
— Через нього?
Еліна довго мовчала.
Бо вперше намагалася зізнатися в цьому не собі — комусь іншому.
І виявилося, що це страшніше.
— Мені здається… поруч із ним я стаю якоюсь не такою.
— У якому сенсі?
Еліна опустила погляд у чашку, ніби сподівалася знайти відповідь там.
— Я постійно думаю про нього. Навіть коли намагаюся не думати. І щоразу, коли він поруч… усе відчувається надто яскраво.
Це лякало.
Але водночас поруч із Даріоном світ ніби переставав бути таким порожнім.
— Він неможливий, — пробурмотіла вона.
Арина розсміялася.
Голос Еліни став невпевненішим.
— Постійно намагається мене відштовхнути. А потім дивиться на мене так, ніби зовсім не хоче триматися осторонь.
Арина уважно слухала.
Не перебиваючи.
І від цього говорити ставало трохи легше.
Зовсім трохи.
— І що ти відчуваєш поруч із ним? — обережно запитала вона.
Еліна замовкла.
Вітер м’яко хитнув гілки над фонтаном, обсипаючи світні пелюстки на воду.
А потім вона тихо зізналася:
— Мені спокійно поруч із ним. Навіть коли страшно.
Серце забилося швидше.
Бо тепер це прозвучало вголос.
— І мені здається… я починаю хотіти бути поруч із ним надто сильно.
Арина ледь помітно усміхнулася.
М’яко.
Майже тепло.
А Еліна раптом опустила погляд і зовсім тихо запитала:
— Як узагалі зрозуміти… що ти закохалася?
Вітер хитнув гілки над ними.
Кілька секунд Арина мовчала.
А потім відповіла:
— Коли поруч із кимось серце починає поводитися зовсім не так, як має… а тобі не хочеться, щоб це закінчувалося.
Еліна слабо усміхнулася.
І чомусь саме після цих слів усередині стало ще тривожніше.
Бо це було надто схоже на правду.
— Тоді в мене все дуже погано, — слабо всміхнулася Еліна.
Арина усміхнулася у відповідь.
Але майже одразу її погляд став серйознішим.
— Даріон… складна людина.
Еліна фиркнула.
— Це я вже помітила.
— Ні, я серйозно. Він не з тих, хто легко когось підпускає до себе.
І тим більше не з тих, хто показує, що відчуває.
Еліна міцніше стиснула чашку в долонях.
Бо це вона теж уже зрозуміла.
Кожне його «тримайся подалі».
Кожна спроба знову вибудувати між ними стіну.
Кожен погляд, у якому емоцій було більше, ніж він дозволяв словам.
— Іноді мені здається, що він сам себе боїться більше, ніж Раду, — зізналася вона.
Арина на секунду замовкла.
Ніби вирішувала, чи має право говорити.
— Бо Даріон звик усе контролювати. Себе. Емоції. Людей навколо. А поруч із тобою в нього це не виходить.
Еліна повільно видихнула.
Але легше чомусь не стало.
— Це погано?
Арина усміхнулася трохи сумно.
— Для нього? Дуже.
— А для мене?
— Цього я поки не знаю.
Еліна нічого не відповіла.
Лише міцніше стиснула чашку в долонях, ніби це могло заспокоїти серце, яке чомусь продовжувало битися надто швидко.
Вечір ставав прохолоднішим.
Магічні вогні серед дерев загорялися яскравіше, відбиваючись у воді м’яким золотим світлом.
Арина більше не ставила запитань.
І Еліна була вдячна за це.
Бо всередині й без того стало надто шумно.
За кілька хвилин вона, попрощавшись, попрямувала до будинку.
Будинок Арини виявився зовсім не таким, яким Еліна уявляла його раніше.
Не холодним.
Не величним.
Живим.
Тепле світло лилося з високих вікон, м’яко ковзало по світлих стінах і дерев’яних сходах. У повітрі пахло травами, старою деревиною й чимось солодким, ледь вловимим.
Тут хотілося дихати повільніше.
Хотілося вірити, що хоча б ненадовго все справді може бути спокійним.
Еліна повільно піднялася сходами вище.
Повз довгі коридори.
Повз відчинені двері бібліотеки, де мерехтіли магічні світильники.
А потім вийшла на верхню терасу.
І завмерла.
Вечірній Ейрдалис розкинувся перед нею морем золотих вогнів.
Вежі.
Мости.
Світні лінії захисної магії над дахами.
Місто виглядало майже нереальним.
Надто красивим для місця, у якому ховалося стільки небезпеки.
Вітер м’яко торкнувся волосся.
І саме тут думки знову зрадницьки повернулися до нього.
До Даріона.
Еліна сперлася на кам’яний парапет і прикрила очі.
Перед очима майже одразу спалахнули спогади.
Темний плащ.