РОЗДІЛ 3. ЧИМ БЛИЖЧЕ — ТИМ НЕБЕЗПЕЧНІШЕ

Після весілля все мало заспокоїтися.
Але стало тільки гірше.
Даріон зрозумів це надто швидко.
Рада затихла.
Саме тому він перестав їй довіряти ще сильніше.
Тиша ніколи не означала безпеку.
Особливо коли справа стосувалася Еліни.
Вона ж, здається, взагалі не розуміла, наскільки близько ходить до небезпеки.
І це зводило його з розуму.
Вечірній Ейрдалис жив своїм звичним життям.
Вузькі кам’яні вулиці м’яко світилися золотими магічними ліхтарями, підвішеними між будинками. Тепле світло ковзало по світлому каменю бруківки, відбивалося у високих вікнах і тремтіло в тонких сріблястих нитках захисної магії, ледь помітно мерехтливих над містом.
У повітрі пахло нічними квітами, свіжою деревиною й дощем, який пройшов тут кілька годин тому. Десь неподалік звучала музика — тиха, жива, що долинала з відкритих таверн і будинків. Люди сміялися. Розмовляли. Місто дихало спокійно.
Надто спокійно.
Даріон це ненавидів.
Бо за красивою тишею Ейрдалиса завжди ховалося щось темне.
Особливо зараз.
Вони зупинилися біля однієї зі старих вулиць верхнього сектору міста, де будинки майже потопали в зелені. Білі гілки люмінових дерев тягнулися над дорогою, обсипаючи бруківку світними пелюстками. Магічні вогні м’яко ковзали між листям, створюючи відчуття майже нереальної краси.
Еліна стояла трохи попереду, біля кам’яного парапету, за яким відкривався краєвид на нічний Ейрдалис.
І виглядала надто спокійною для людини, на яку вже полює Рада.
— Більше не ходи сама.
Голос Даріона прозвучав холодно.
Різко.
Еліна озирнулася до нього через плече.
Легкий вітер хитнув тонку тканину її світлої сукні, на шкірі мерехтіли відблиски магічних ліхтарів. У вечірньому світлі її волосся здавалося майже золотим, а сіро-зелені очі небезпечно блиснули.
Бо цей тон вона вже навчилася впізнавати.
Він хвилювався.
І ненавидів, коли вона це помічала.
— Це прохання чи наказ?
— Це правило.
Вона трохи схилила голову.
— Мм. А якщо я все-таки люблю порушувати правила?
Даріон важко видихнув.
Ось саме тому поруч із нею він втомлювався швидше, ніж після боїв.
— Тоді тебе заберуть.
Усмішка повільно зникла з її обличчя.
— Ти перебільшуєш.
— Ні.
Він зробив крок ближче.
І Еліна одразу відчула, як усередині зрадницьки здригнулося серце.
Бо Даріон завжди вторгався в її простір так, ніби навіть не помічав цього.
А вона помічала.
Щоразу.
— Рада вже зрозуміла, хто ти.
— І хто я?
Його погляд потемнів.
— Слабке місце Арини.
Удар.
Жорсткий.
Несправедливий.
Але Еліна не відступила.
Лише трохи підвела підборіддя.
— Тоді ти теж.
Даріон різко випростався.
Надто швидко.
Ніби слова зачепили сильніше, ніж мали б.
— Ні.
Брехня.
І вона це бачила.
У його очах.
У напруженій лінії щелепи.
У тому, як уважно він стежив за кожним її рухом.
— Ти боїшся не Ради, — тихо сказала вона.
Він насупився.
— Ти боїшся мене.
І саме це виявилося найгіршим.
Бо Еліна мала рацію.
Він боявся не того, що Рада завдасть їй шкоди.
Він боявся того, що поруч із нею перестає бути людиною, яка все контролює.
А це було набагато страшніше.
— Так, — різко сказав він. — Бо ти не розумієш меж.
Еліна повільно підійшла ближче.
Спокійно.
Вперто.
Як завжди.
— Тоді покажи.
Його погляд здригнувся на частку секунди.
Ніби саме цієї відповіді він і боявся.
Серце застукало сильніше.
Даріон дивився на неї й розумів, що будь-яка інша людина вже відступила б.
Злякалася б.
Перестала б провокувати.
Але не Еліна.
Вона могла зніяковіти від його погляду.
Почервоніти.
Збитися з дихання.
І за секунду все одно зробити крок ближче.
Ніби перевіряла, як довго він ще зможе триматися.
— Ти граєшся з вогнем.
Еліна ледь помітно усміхнулася.
— Але поки що ніхто не згорів.
Його погляд потемнів ще сильніше.
І чомусь саме це змусило її серце вдарити швидше.
Усмішка повільно зникла з її губ.
Бо зараз він виглядав надто серйозним.
— Я просто не збираюся зникати з твого життя.
Його щелепа напружилася.
— Це погана ідея.
Вона трохи схилила голову.
— Для кого?
Кілька секунд він мовчав.
— Для нас обох.
Еліна ледь помітно усміхнулася.
Майже м’яко.
Майже невинно.
Що робило все тільки гіршим.
— Ти так говориш, ніби сам себе вмовляєш.
Він усміхнувся.
Без веселощів.
— А ти надто впевнена в собі.
— Це тому що ти красивий і небезпечний. Важко не помітити.
Даріон на секунду заплющив очі.
— Еліно…
Вона лукаво усміхнулася.
Бо саме таким тоном він вимовляв її ім’я лише тоді, коли був на межі.
І їй надто сильно подобалося це чути.
Хоча всередині Еліна зовсім не була такою впевненою, якою намагалася виглядати поруч із ним.
Просто Даріон викликав у ній дивне бажання — знову і знову руйнувати його спокій.
Дивитися, як під холодною маскою з’являються справжні емоції.
І саме в цей момент —
шурхіт.
Тінь.
Даріон напружився миттєво.
Увесь.
Еліна навіть відчула, як змінилося повітря навколо нього.
Холодніше.
Важче.
Ніби поруч із нею за секунду опинився вже не чоловік, з яким вона сперечалася кілька митей тому, а той самий маг, якого боялися навіть у Раді.
Його погляд різко ковзнув у бік вузького проходу між будинками.
Туди, де ліхтарі майже не діставали до землі.
— Назад.
— Що—
Він схопив її за руку.
Різко.
І одразу затулив собою.
— Тихо.
Еліна відчула, як навколо них здригнулася магія.
Тіні під ногами Даріона стали щільнішими.
Живими.
Із темряви вийшли двоє.
Маги.
Не з відкритої Ради.
Гірше.
Ті, хто надавав перевагу зникненням замість розмов.
Їхні обличчя приховували темні маски, а на зап’ястях сріблом мерехтіли печатки придушення магії.
Мисливці.
У Еліни неприємно стиснулося серце.
— Швидко спрацювали, — тихо сказав Даріон.
Один із магів усміхнувся.
— Віддай її нам, Вельт.
— Ні.
Спокійно.
Навіть надто спокійно.
І саме тому Еліна вперше відчула справжній страх.
Бо Даріон так говорив лише перед тим, як ставав справді небезпечним.
Другий маг зробив крок уперед.
— Ти не впораєшся сам.
Даріон усміхнувся.
Ліниво.
Майже насмішкувато.
Але Еліна вже надто добре знала його, щоб повірити в цю легкість.
Він був у люті.
— Спробуйте.
Удар стався миттєво.
Один із магів викинув уперед руку, і повітря розірвав спалах сріблястої магії.
Еліна навіть не встигла скрикнути.
Тінь перед Даріоном різко здійнялася вгору, перетворюючись на щільний чорний щит.
Закляття врізалося в нього з оглушливим тріском.
Камені бруківки здригнулися.
Ліхтарі спалахнули.
А потім Даріон зник із місця.
Майже нелюдськи швидко.
Він опинився поруч із першим магом ще до того, як той закінчив друге закляття.
Удар.
Жорсткий.
Тінь ударила чоловіка в груди, жбурляючи його в кам’яну стіну з такою силою, що по ній пішли тріщини.
Повітря навколо Даріона тремтіло від сили.
Темної.
Майже неконтрольованої.
Еліна ніколи не бачила в ньому стільки люті.
Другий маг атакував зі спини.
Даріон навіть не озирнувся.
Тіні рвонули по землі, чіпляючись за ноги противника й ламаючи траєкторію удару.
Але маг виявився досвідченішим.
Він вирвався.
І обійшов Даріона.
Еліна відчула це раніше, ніж устигла зрозуміти.
Чужа рука різко схопила її за зап’ястя.
— Спіймали.
Страх ударив миттєво.
Холодно.
Різко.
І разом із ним усередині неї щось спалахнуло.
Сила.
Нестабільна.
Ненавчена.
Але справжня.
Надто довго вона намагалася її стримувати.
Надто довго боялася самої себе.
— Не чіпай мене!
Світло вирвалося назовні майже вибухом.
Маг відсахнувся, закриваючи обличчя рукою.
Але не впав.
Лише подивився на неї вже інакше.
Із цікавістю.
Із жадібним, небезпечним розумінням.
— Цікаво…
І в цей момент Еліна побачила Даріона.
Тіні навколо нього спалахнули різко й люто.
По-справжньому люто.
Даріон опинився поруч за частку секунди.
Настільки різко, що повітря навколо ніби розрізало.
Він схопив мага за горло й втиснув у стіну.
З такою силою, що камінь під руками тріснув.
— Я попереджав, — тихо сказав він.
І від його голосу в Еліни по шкірі пройшов холод.
Бо в ньому більше не було насмішки.
Лише загроза.
Маг спробував ударити його закляттям впритул.
Даріон перехопив руку.
Тіні ковзнули по шкірі противника, як живі ланцюги.
Хрускіт.
Крик обірвався.
Другий маг спробував підвестися.
Даріон навіть не подивився в його бік.
Тінь різко вдарила чоловіка в груди, відкидаючи назад у стіну.
— Йдемо! — прохрипів один із них.
У повітрі спалахнула печатка перенесення.
Простір викривився.
І за секунду обидва зникли в рваному сріблястому спалаху, залишаючи після себе лише запах гару й залишки магії.
Тиша вдарила різко.
Надто різко після бою.
Еліна важко дихала.
Серце все ще калатало десь у горлі.
А Даріон уже був поруч.
Надто близько.
Він схопив її.
Майже грубо.
Ніби йому потрібно було переконатися, що вона справді тут.
Що з нею нічого не сталося.
— Ти в порядку?
Голос прозвучав нижче, ніж зазвичай.
І вперше за весь час Еліна почула в ньому не роздратування.
Страх.
Справжній.
Його погляд ковзнув по її обличчю, руках, зап’ястях — надто швидко, надто уважно.
Ніби він шукав рани раніше, ніж дозволив би собі видихнути.
І лише зараз Еліна зрозуміла:
він справді злякався.
Не за себе.
За неї.
— Так—
Але вона не договорила.
Бо він…
не відпустив.
Вони стояли надто близько.
Настільки, що Еліна чула його дихання.
Збите.
Нерівне.
І від цього всередині все ставало тільки гірше.
Вона відчувала, як швидко б’ється його серце.
І розуміла:
це через неї.
— Ти мала піти.
Вона нервово всміхнулася.
Намагаючись приховати власне тремтіння.
— А ти надто відчайдушно намагався мене врятувати.
І щось усередині нього справді дало тріщину.
Еліна побачила це миттєво.
В очах.
У тому, як напружилися його пальці на її талії.
У тому, як він дивився на неї так, ніби вже програвав самому собі.
— Ти не розумієш…
— Тоді скажи мені.
Вона не відступила.
Ні на крок.
Навіть зараз.
Навіть коли серце калатало так сильно, що їй здавалося — він чує.
— Чому поруч зі мною ти втрачаєш контроль?
Він дивився на неї довше, ніж слід було.
І вперше Еліна побачила в його погляді не насмішку.
Не звичний контроль.
А справжні емоції.
Живі.
Настільки глибокі, що в неї самої перехопило подих.
— Бо якщо я перестану себе контролювати…
Він замовк.
Ніби вже сказав надто багато.
— Тоді що станеться?
Мовчання стало важким.
А потім він різко притягнув її ближче.
— Тоді я не зупинюся.
Серце завмерло.
Тиша стала оглушливою.
І наступної миті —
він поцілував її.
Різко.
Коротко.
Ніби це справді було помилкою.
Але Еліна все одно відчула:
ні.
Не помилкою.
Тим, чого він надто довго уникав.
Він одразу відсторонився.
Надто швидко.
— Чорт…
Він різко подивився на неї.
Але вже не заперечував.
І саме це лякало його найбільше.
— Це не повинно повторитися, — тихо сказав він.
Як наказ.
Швидше самому собі, ніж їй.
Еліна дивилася на нього кілька секунд.
А потім зробила ще один крок ближче.
Ніби страху в неї справді не було.
І ніби його слова нічого не змінювали.
— Запізно…
Тихо.
Майже ніжно.
— Тепер я вже не зможу робити вигляд, що між нами нічого немає.
Вона трохи усміхнулася.
М’яко.
І саме тоді Даріон зрозумів найстрашніше:
він уже перейшов межу.
І частина нього більше не хотіла повертатися назад.