РОЗДІЛ 2. ГРА, ЯКУ ВІН ПРОГРАЄ

Весілля було надто красивим.
Надто спокійним.
Надто… нереальним для нього.
Даріон стояв трохи осторонь.
Як завжди.
Спостерігаючи.
Але сьогодні — не відсторонено.
Світлі гірлянди мерехтіли серед дерев Ейрдалиса, музика м’яко розчинялася у вечірньому повітрі, а навколо було надто багато щастя для людини, яка звикла чекати небезпеку навіть у тиші.
Люди сміялися.
Хтось танцював.
Хтось підіймав келихи за Каела й Арину.
Арина сяяла так, ніби вперше за довгий час справді дозволила собі бути щасливою. А Каел дивився на неї так, ніби світ уже закінчився — і це його повністю влаштовувало.
Даріон мимоволі всміхнувся.
Ніколи б не подумав, що побачить Каела настільки… спокійним.
— Ти виглядаєш так, ніби готовий утекти.
Він навіть не озирнувся одразу.
Бо впізнав її голос миттєво.
Еліна підійшла ближче, легко зупиняючись поруч.
Світла сукня м’яко рухалася з кожним кроком, сріблясті нитки ловили світло ліхтарів, а розпущене волосся спадало на плечі золотавими хвилями.
Надто красива.
І це вже починало дратувати.
— Надто пізно, — усміхнувся він. — Каел напевно поставив магічний бар’єр, щоб ніхто не втік раніше церемонії.
Еліна тихо розсміялася.
Цей звук чомусь завжди привертав його увагу швидше, ніж мав би.
— Думаєш, він здатен на таке?
— Після того, як пережив підготовку до весілля? Безумовно.
— А я думала, великий і небезпечний Каел боїться лише розломів.
— Ні. Тепер він знає, що найстрашніші створіння в Ейрдалисі — весільні флористи.
Вона усміхнулася ширше.
І Даріон упіймав себе на тому, що дивиться надто довго.
Знову.
— Тоді чому ти все ще тут?
Він ліниво знизав плечима.
— Хтось має переконатися, що наречений не передумає в останню мить.
— Каел? Передумає?
Він зробив задумливий вигляд.
— Добре. Тоді наречена?
Еліна тихо фиркнула.
— Арина швидше відкриє новий розлом, ніж утече сьогодні.
— Ось тому я й спокійний.
Вона трохи схилила голову, уважно спостерігаючи за ним.
І Даріону знову стало не по собі від того, наскільки легко вона навчилася помічати речі, яких інші не бачили роками.
— Ти все ще думаєш, що весілля — марна трата часу?
Даріон усміхнувся.
— Після сьогоднішнього починаю підозрювати, що вони мають магічний ефект.
Вона усміхнулася.
Тепло.
Надто щиро.
— Ось так усе й починається. Спочатку «магічний ефект», а потім ти вже стоїш поруч із кимось увесь вечір.
— А якщо мені сподобається стояти поруч із цим «кимось»?
Він сказав це легко.
Майже жартома.
Але погляд став іншим.
Теплішим.
Уважнішим.
Очі Даріона спалахнули веселістю і чимось іще, від чого в Еліни несподівано збилося дихання.
Вона замовкла на секунду.
І це було рідкістю.
Бо поруч із ним їй майже завжди хотілося говорити.
Провокувати.
Перевіряти, наскільки далеко вона зможе зайти, перш ніж він знову почне вибудовувати між ними стіни.
Вітер хитнув гілки над ними, обсипаючи доріжку білими пелюстками.
Еліна подивилася на нього уважніше.
— А якби це було твоє весілля?
Він кашлянув, ніби запитання справді застало його зненацька.
— Тоді я б утік.
— Звісно.
— І дуже швидко.
— Мгм. А потім повернувся б за п’ять хвилин.
Даріон тихо розсміявся.
— Ти надто добре про мене думаєш.
— Ні, — легко відповіла вона. — Я просто починаю тебе розуміти.
На секунду він замовк.
Надто несподівано серйозні слова для такої легкої розмови.
І Еліна помітила, як його погляд затримався на ній трохи довше, ніж зазвичай.
Ніби він хотів щось сказати.
І водночас — не хотів.
— Це небезпечно, — сказав він нарешті.
— Розуміти тебе?
Він подивився просто на неї.
І серце Еліни зрадницьки здригнулося.
Бо іноді він дивився так, ніби бачив її надто глибоко.
Надто по-справжньому.
— Залишатися поруч зі мною.
Вона усміхнулася кутиком губ.
— Запізно. Здається, я вже не збираюся тікати.
І цього разу він щиро розсміявся.
Не насмішкувато.
Не холодно.
По-справжньому.
І Еліна раптом зрозуміла, що цей звук їй подобається більше, ніж мав би.
Музика зазвучала м’якше.
Тихіше.
Як дихання.
Еліна зробила крок ближче.
— Потанцюй зі мною.
Він одразу відповів:
— Ні.
Вона примружилася.
— Боїшся?
— Не починай.
— Уже почала.
Вона простягнула руку.
— Даріоне.
Його ім’я прозвучало інакше.
Тихіше.
Особистіше.
І це було найгірше.
Бо він відчув це миттєво.
Даріон дивився на її руку надто довго.
Розуміючи, що має відмовитися.
І водночас уже знаючи, що не відмовиться.
Потім усе ж узяв її долоню.
Теплу.
М’яку.
Надто маленьку в його руках.
І саме в цей момент усередині щось небезпечно здригнулося.
Музика навколо ніби стала тихішою.
Далекою.
Наче весь шум весілля раптом відступив, залишаючи лише їх двох посеред мерехтливого світла й повільного ритму.
Даріон обережно поклав руку їй на талію.
Надто обережно для людини, яка зазвичай ніколи ні в чому не сумнівалася.
Еліна відчула це одразу.
І серце зрадницьки збилося з ритму.
Бо поруч із ним усе відчувалося надто гостро.
Тепло його долоні.
Важкий погляд.
Навіть те, як він тримав дистанцію, ніби боявся наблизитися ще хоча б на кілька сантиметрів.
І це чомусь хвилювало найбільше.
Танець був повільним.
Небезпечно повільним.
Він рухався впевнено.
Спокійно.
Як людина, звикла все контролювати.
Навіть музику.
Навіть її дихання.
Але Еліна все одно помічала дрібниці.
Як трохи сильніше напружувалися його пальці щоразу, коли вона підходила ближче.
Як його погляд іноді затримувався на її обличчі довше, ніж мав би.
Як він ніби постійно нагадував собі, що між ними має залишатися дистанція.
І саме тому їй хотілося скоротити її ще сильніше.
Еліна — ні.
Навпаки.
Вона рухалася ближче, ніж слід було.
Спокійно.
Ніби не помічаючи, як сильно це впливає на нього.
Іноді її сукня ледь торкалася його ніг під час руху.
Іноді дихання зачіпало його шию.
І щоразу Даріону ставало дедалі важче пам’ятати, де має проходити межа.
Це було погано.
Дуже погано.
Поруч із нею він починав думати не про безпеку.
Не про Раду.
Не про наслідки.
А про те, як легко Еліна усміхається, коли дивиться на нього.
Як довірливо тримає його долоню.
І як швидко він звикає до того, що вона поруч.
— Ти навмисно, — тихо сказав він.
Еліна ледь помітно усміхнулася.
— Можливо.
Його погляд потемнів.
— Ти навіть не розумієш, наскільки все це небезпечно.
Вона трохи схилила голову.
І вперше в її погляді промайнуло щось дивовижно м’яке.
— Що саме?
Тихо.
Без насмішки.
Ніби їй справді хотілося почути відповідь.
Даріон на секунду замовк.
Проблема була не в танці.
Не у відстані між ними.
І навіть не в її поглядах.
А в тому, як легко поруч із нею він починав відчувати надто багато.
— Бути поруч зі мною, — промовив він нарешті.
Її серце здригнулося.
Бо вона зрозуміла: він говорив зовсім не про танець.
Але відступати чомусь усе одно не хотілося.
— Тоді чому ти досі мене не зупинив?
Даріон тихо видихнув.
Небезпечна.
Не тому що могла завдати шкоди.
А тому що поруч із нею він переставав бути собою.
— Ти думаєш, це смішно?
— Я думаю, це чесно.
Вона скоротила відстань ще сильніше.
Тепер між ними майже не залишилося простору.
Він відчував її дихання.
І це вже ставало проблемою.
— Ти відчуваєш це.
— Ні.
Брехня.
І вони обоє це знали.
Еліна трохи усміхнулася.
— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби це тебе злить?
Він завмер.
Бо відповідь була.
Але вимовляти її вголос він не збирався.
Хтось засміявся неподалік.
Музика продовжувала звучати.
Світ продовжував жити.
А він ніби застряг у цьому моменті між бажанням відштовхнути її й неможливістю зробити це.
Еліна дивилася просто в очі.
Без страху.
Без сумнівів.
І це ламало його сильніше, ніж він хотів визнавати.
— Бо твоя наївність дратує.
Еліна здивовано підняла брови.
Але замість образитися — тихо усміхнулася.
— А мені здавалося, тебе дратує зовсім не це.
Його погляд став важчим.
Небезпечнішим.
Вона відчула це одразу.
І все одно не відвела очей.
— Еліно...
Тихо.
Попереджувально.
Але серце в її грудях тільки сильніше вдарилося об ребра.
Бо саме таким голосом він говорив, коли починав втрачати звичний спокій.
Він тихо видихнув.
І це вже було поганим знаком.
Поруч із нею навіть прості розмови ставали ризикованими.
— Це не гра, Еліно.
Серце в неї здригнулося.
Бо зараз він звучав надто серйозно.
Надто чесно.
Еліна дивилася на нього й раптом зрозуміла, наскільки сильно їй хочеться, щоб він перестав відштовхувати її хоча б зараз.
Хоча б на кілька секунд.
Вона справді не гралася.
Не намагалася розважитися.
Не перевіряла межі.
Їй просто було надто добре поруч із ним.
Небезпечно добре.
— Хто сказав, що я граю?
І раптом спрацював інстинкт.
Даріон різко повернув голову.
Погляд миттєво став іншим.
Холодним.
Небезпечним.
— Хтось дивиться.
Еліна насупилася.
— Де?
— Не рухайся.
Тепер його голос звучав як наказ.
Даріон повільно ковзнув поглядом по натовпу.
І знайшов.
Тінь.
Надто нерухому.
Надто уважну.
— Рада, — тихо сказав він.
Серце Еліни здригнулося.
— Вони тут через мене?
— Так.
Пауза.
Він подивився на неї.
І в цей момент рішення прийшло саме.
Без вагань.
— Ти залишаєшся поруч зі мною.
Вона трохи усміхнулася.
— Це звучить дуже власницьки.
Його погляд став жорсткішим.
— Це звучить як єдиний безпечний варіант.
І чомусь саме від цього всередині стало тепліше.
— Знаєш, коли ти починаєш так мене захищати, мені стає дуже важко сприймати тебе як холоднокровного мага.
Даріон закотив очі.
Ніби вона знову сказала якусь дурницю.
Але нічого не відповів.
І саме це чомусь сподобалося їй ще більше.
Даріон узяв її за зап’ястя.
Міцно.
Надто міцно.
І притягнув ближче.
Не для неї.
Для безпеки.
Принаймні саме це він спробував сказати собі.
Проблема була в іншому.
Йому це сподобалося.
Надто сильно.
І це виявилося небезпечнішим за Раду.
Він відпустив її за секунду.
Надто різко.
— Не звикай.
Еліна усміхнулася.
М’яко.
Майже задоволено.
— Уже запізно.
Тиша.
Даріон відвернувся.
Але тепер уже точно знав:
це не закінчиться.
І найгірше —
він більше не був упевнений, що хоче, аби все закінчилося.
А Еліна дивилася на нього.
І усміхалася.
Бо вперше побачила:
він уже не контролює все.