РОЗДІЛ 1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ, ЯКЕ СТАЛО ПРОБЛЕМОЮ

Даріон
Він не мав втручатися.
Це було не його завдання.
Не його війна.
Не його проблема.
Але це була сестра Арини.
А отже, Рада вже зробила це особистим.
— Знайди її.
Її голос досі лунав у його голові.
Спокійний. Стриманий.
Але надто довірливий.
Саме тому він погодився.
Розлом тремтів.
Простір навколо зруйнованої зали ламався, мов тріснуте скло. Кам’яна підлога розходилася лініями світла. Магія била імпульсами — рваними, нестабільними, небезпечними.
І в центрі цього хаосу стояла Мірейн.
Вона тримала простір.
Не просто стояла — підкорювала його собі.
Повітря навколо неї було щільнішим, важчим. Світло, що падало зі зруйнованої стелі, ніби уникало торкатися її постаті.
Темна сукня огортала силует, мов жива тінь. Жодного зайвого руху. Жодної емоції на обличчі.
Лише контроль.
І очі.
Не холодні.
Холод — це порожнеча.
А в її погляді було надто багато.
Розрахунок.
Влада.
Пам’ять.
І щось настільки давнє, що навіть Даріон відчув, як по хребту пробіг неприємний холод.
Поруч із Мірейн стояла дівчина.
Надто молода для подібного.
Надто спокійна.
Вона не кричала. Не намагалася вирватися. Лише стояла, стиснувши пальці так сильно, що побіліли кісточки.
Еліна.
Даріон одразу зрозумів — це вона. Навіть раніше, ніж Аріна рвонула вперед.
Колись давно він бачив її зовсім іншою.
Маленькою дівчинкою, яка всюди ходила за Ариною хвостиком і дивилася на нього з дитячою цікавістю, поки дорослі обговорювали речі, яких вона ще не розуміла.
Тоді він майже не помічав її.
Не запам’ятовував.
І не мав.
Але зараз…
Зараз перед ним стояла вже не молодша сестра Арини.
І від цього всередині чомусь стало тривожно.
— …сестро…
Голос Арини здригнувся.
Мірейн повільно повернула голову.
Спокійно.
Ніби в неї справді був увесь час світу.
— Ти все ж прийшла.
Легка усмішка торкнулася її губ.
Без тепла.
Лише задоволення.
— Передбачувано.
Еліна підняла голову.
Їхні погляди зустрілися.
— Ти… — видихнула Арина.
— Я… — голос дівчини зірвався. — Я пам’ятаю тебе…
Арина ступила вперед.
Попри тремтячі руки.
Попри нестабільний розлом.
— Я повернулася…
Даріон відчув, як простір навколо стає ще небезпечнішим.
Мірейн теж це помітила.
— Не підходь, — спокійно сказала вона.
Магія спалахнула різко.
Еліна здригнулася, ніби удар пройшов крізь неї.
Арина зблідла.
— Її звати Еліна, — тихо промовила Мірейн. — На випадок, якщо ти забула.
— Я не забула…
— Але залишила.
Повітря стало важчим.
Даріон уже відчував: ще трохи — і розлом вийде з-під контролю.
— Ти хочеш, щоб я відкрила розлом, — тихо сказала Арина.
— Нарешті.
— Ні.
Мірейн трохи схилила голову.
— Тоді вона помре.
Тиша.
Знову вибір.
Даріон бачив, як у Арини тремтять пальці.
Як усередині неї ламається контроль.
І коли Еліна тихо прошепотіла:
— Арино…
усе зірвалося.
Розлом відгукнувся миттєво.
Світло спалахнуло.
Підлога тріснула.
Реальність здригнулася.
— Вона нестабільна! — крикнув один із магів.
— Тим краще, — спокійно відповіла Мірейн.
— Не рухайся, — різко сказав Каел.
Але Арина вже не слухала.
Сила всередині неї рвонула назовні.
Грубо.
Боляче.
Неконтрольовано.
Простір почав руйнуватися.
— Арино! — крикнув Каел.
Запізно.
Світло вдарило так сильно, що стіни затремтіли.
І саме в цей момент Даріон зірвався з місця.
Без вагань.
Без роздумів.
Темний плащ ковзнув по підлозі, зачіпаючи попіл. Висока постать рухалася спокійно й упевнено — без зайвої метушні, ніби небезпека ніколи не була для нього чимось незвичним.
Він прорвався крізь нестабільну магію, ігноруючи удари сили, що рвали простір навколо.
— Даріоне! — крикнула Арина.
Він уже бачив лише Еліну.
Дівчина стояла всередині кола, намагаючись утриматися на ногах, поки розлом ламав реальність навколо неї.
Надто тендітна серед усього цього хаосу.
Надто жива.
Він схопив її за руку.
І тієї ж миті світ ніби завмер.
Не спалах.
Не удар.
Відчуття.
Дивне. Неправильне.
Ніби її шкіра впізнала його раніше за розум.
Еліна різко вдихнула.
А Даріон уперше за довгий час втратив концентрацію на частку секунди.
— Чорт… — видихнув він.
Тому що відчув те саме.
Зв’язок.
Неможливий.
Небезпечний.
— Тримайся! — різко сказав він.
І висмикнув її з кола в той момент, коли підлога остаточно тріснула.
Їх відкинуло вбік вибухом магії.
Еліна майже врізалася в нього, судомно хапаючись за його плече.
Даріон утримав її раніше, ніж вона впала.
Надто близько.
Надто тепло.
І чомусь саме це виявилося небезпечнішим за розлом.
Позаду пролунав голос Мірейн.
Уперше — позбавлений повного контролю.
— НІ!
Темна магія спалахнула навколо неї.
Підлога почала руйнуватися остаточно.
Але Даріон майже не дивився туди.
Тому що дівчина в його руках підняла голову.
І він завмер.
Світле волосся м’якими хвилями спадало нижче талії, ловлячи відблиски зруйнованого розлому. Світла шкіра здавалася майже порцеляновою в хаотичному світлі магії.
Але найголовніше — очі.
Великі сіро-зелені очі дивилися просто на нього.
Без страху.
Надто уважно.
І в них було щось небезпечне для нього самого — щирість.
— Ти прийшов… — тихо видихнула Еліна.
І в цей момент усередині щось дивно здригнулося.
Ніби частина неї впізнала його раніше, ніж розум устиг зрозуміти чому.
Неясне відчуття.
Майже забуте.
Наче вона вже бачила його колись давно.
Ще дитиною.
І чомусь саме поруч із ним уперше за весь цей час їй стало не страшно.
Її голос прозвучав тихо, але впевнено.
Ніби вона справді знала, що він прийде.
— Не рухайся, — коротко сказав він.
— Я й не збиралася.
Він примружився.
Дивна.
Будь-хто інший на її місці або плакав би, або намагався втекти.
Але навіть зараз у її голосі чулося дивне спокійне прийняття.
Еліна продовжувала дивитися на нього.
Уважно. Вивчаюче.
І побачила його по-справжньому.
Високий. Широкоплечий.
Небезпечно спокійний.
Темний одяг підкреслював холодну зібраність, а довгий плащ робив його постать майже нереальною в мерехтливому світлі магії.
Світле волосся було трохи розтріпане, ніби вітер торкався його раніше за інших. Красиве обличчя з гострими вилицями та жорсткою лінією щелепи виглядало надто спокійним для людини, яка щойно пройшла крізь смертельне коло.
Але найбільше лякали його очі.
Глибокі зелені.
Живі.
З насмішкою, захованою десь дуже глибоко.
І водночас… втомлені.
Еліна раптом зрозуміла, що ця людина звикла приховувати абсолютно все.
— Я прийшов не за тобою.
Але його голос став нижчим.
Тому що він теж це відчув.
Зв’язок.
Неочікуваний.
Сильний.
Еліна все ще відчувала тепло його долоні.
Надто яскраво.
Надто неправильно.
Даріон видихнув і відпустив її.
Надто швидко.
Ніби хотів стерти сам факт дотику.
Кутики її губ ледь помітно здригнулися.
Вона йому не повірила.
Гірше того — одразу зрозуміла, що це брехня.
— Я тут, бо пообіцяв твоїй сестрі, — холодно додав він.
Це мало поставити межу.
Одразу.
Жорстко.
Але чомусь не спрацювало.
Еліна трохи схилила голову.
— Тоді дякую… за неї.
Він різко подивився на неї.
Надто м’яко.
Надто особисто.
— Не ускладнюй.
— Я й не намагаюся нічого ускладнювати…
Пауза.
— Я просто рада, що це ти.
Даріон відчув, як усередині щось неприємно напружилося.
— Ти мене не знаєш.
— Поки що.
Вона трохи схилила голову.
— Але дізнаюся.
Він стиснув щелепу.
Вперта.
Навіть після всього, що сталося.
Осторонь ще лунали голоси Каела й Аріни. Магія розлому продовжувала нестабільно тремтіти, але зараз Даріон чомусь чув лише її голос.
І це дратувало.
— Цього не буде.
— Побачимо.
У її голосі прозвучав тихий виклик.
Але Еліна не відступила.
Вона дивилася на нього знизу вгору — уважно, відкрито, надто чесно.
І це дратувало найбільше.
— Ти завжди такий?
Він насупився.
— Який?
— Робиш вигляд, що тобі байдуже. Бо так простіше?
Він мовчав.
Тому що відповідь була надто очевидною.
Еліна відчула, як усередині дивно тремтить серце.
Цей чоловік лякав її.
І водночас притягував так сильно, що ставало важко дихати.
У ньому було надто багато контролю. Надто багато сили.
Але під цією холодною маскою вона вже відчувала щось інше.
Щось справжнє.
Він ступив назад.
Ніби навмисно збільшував дистанцію.
— Тримайся подалі.
— Чому?
— Бо я врятував тебе не для цього.
Вона трохи підвела підборіддя.
— Не для чого?
Тепер він подивився їй просто в очі.
І вперше в його погляді промайнуло щось небезпечно живе.
— Не для того, щоб ти вирішила, ніби це щось означає.
Еліна замовкла лише на секунду.
Тому що всередині вже з’явилося відчуття, що ця зустріч таки щось змінила.
І це схвилювало її сильніше, ніж мало б.
Вона не розуміла чому.
Але відчувала надто ясно.
І все ж замість того, щоб відступити, зробила маленький крок ближче.
— А якщо означає?
У нього перехопило подих.
Непомітно.
Але достатньо, щоб розлютитися на самого себе.
— Тоді це твоя проблема.
Еліна повільно похитала головою.
— Ні.
Пауза.
— Бо це вже стосується нас обох.
Щось усередині нього здригнулося.
І це було погано.
Дуже погано.

— Ти не розумієш, про що говориш.
— Розумію.
Тихо. Спокійно.
— Просто тобі простіше робити вигляд, що між нами нічого не відбувається.
І це прозвучало надто точно.
Даріон зробив ще крок назад.
— Я друг твоєї сестри.
Жорстко.
Чітко.
Як межа.
— І на цьому все.
Еліна довго дивилася на нього.
А потім несподівано кивнула.
— Добре.
Він ледь помітно розслабився.
Але надто рано.
Тому що вона додала:
— Тоді почнемо з цього. А далі побачимо.
І це не було поступкою.
Це був початок.
Позаду остаточно обвалилася частина стіни. Голоси знову стали гучнішими. Реальність повільно стабілізувалася.
Даріон першим попрямував до виходу.
Не озираючись.
Але надто добре відчуваючи її погляд між лопатками.
І вперше за довгий час він зрозумів:
влип.
По-справжньому.
А Еліна залишилася серед зруйнованого кола й повільно усміхнулася.
Тому що вже відчувала:
річ була не лише в обіцянці Аріні.
Він прийшов за нею.
Просто сам Даріон поки що цього не зрозумів.