Глава 17. Переможець буде тільки один

Глава 17. Переможець буде тільки один

«Найстрашніша перемога — та, після якої ти не відчуваєш радості.»

Голос пролунав над містом, що догорало.

Тепер він не поспішав.

Не грав інтонаціями.

Говорив так, ніби зачитував підсумок давно вирішеної справи.

— Увага, гравці.

Джон і Джейкоб стояли посеред зруйнованої площі. Дим повільно підіймався з-поміж уламків. Тіла лежали там, де впали. Вітер ганяв попіл, і місто виглядало порожнім — так, ніби ніколи не було живим.

— Битва завершена, — продовжив ведучий. — Зі ста учасників у грі залишилася одна команда.

Пауза.

— Двоє гравців.

Джон повільно опустив зброю. Пальці розтискалися неохоче, наче ще не вірили, що можна.

— Гравець №17 — Джон.

— Гравець №42 — Джейкоб.

Голос звучав майже святково.

— Ви пройшли всі етапи.

— Ви пережили зону.

— Ви знищили інших.

Джон заплющив очі.

Перед ними знову постали обличчя.

Ліна.

Бен.

Ті, кого він навіть не знав на ім’я.

— Загальний приз гри складає сто мільйонів доларів, — оголосив ведучий. — За правилами фіналу, у разі перемоги команди, нагорода ділиться порівну.

На екранах навколо площі спалахнули цифри.

50 000 000 $

50 000 000 $

— По п’ятдесят мільйонів кожному, — сказав голос. — Вітаємо з перемогою.

Тиша.

Ні феєрверків.

Ні музики.

Ні радості.

Джон дивився на цифри і нічого не відчував.

— Ми… виграли, — тихо сказав Джейкоб, більше для себе.

— Так, — відповів Джон. — Схоже на те.

— Ви будете евакуйовані найближчим часом, — продовжив ведучий. — Радимо залишатися на місці.

Голос зник.

Джон опустився на коліно. Нога більше не тримала. Він подивився на свої руки — закривавлені, тремтячі.

— П’ятдесят мільйонів… — прошепотів він. — І що тепер?

Джейкоб мовчав. Він дивився в бік, де колись був вихід із міста.

— Ми заплатили за це всім, — сказав він нарешті. — Абсолютно всім.

Джон підвів погляд у небо. Воно було сіре, порожнє.

— Ліно… — тихо сказав він. — Я дійшов.

Але слова прозвучали не як перемога.

А як вирок.

Бо в цій грі вижив лише один тип людей —

ті, хто зміг дожити до кінця.

І попереду на Джона чекав не тріумф,

а відповідь на питання,

яке було страшнішим за будь-який постріл:

чи варта ця перемога того, що він втратив?

 

Джон ще стояв, дивлячись у порожнє небо, коли клацнув затвор.

Звук був тихий.

Але він розрізав повітря гірше за постріл.

— Не рухайся, — сказав Джейкоб.

Джон повільно повернув голову.

Пістолет був піднятий. Рівно. Впевнено. Дуло дивилося просто йому в лоб.

— Джейкоб… — видихнув він. — Ти що робиш?

— Те, що мав зробити ще вчора, — спокійно відповів той. — Мені потрібен повний виграш.

Слова впали, як каміння.

— Сто мільйонів, — продовжив Джейкоб. — Не п’ятдесят. Усе.

Джон відчув, як усередині щось обірвалося.

— Після всього… — голос зрадницьки здригнувся. — Після того, що ми пройшли?

— Саме після цього, — відповів Джейкоб. — Ти знаєш, скільки тут людей дійшли до фіналу?

— І скільки з них вийшли живими?

Джон мовчав.

— Не роби вигляд, що ти кращий, — додав Джейкоб. — Ми обидва по вуха в крові.

Джон повільно опустив автомат на землю.

— Якщо тобі потрібні гроші… — сказав він хрипко. — Тоді стріляй.

— Прямо зараз.

Він розвів руки.

— Я не буду тікати.

На мить між ними запанувала тиша.

Джейкоб не стріляв.

Він уважно дивився на Джона, ніби зважував щось усередині себе.

— Ні, — сказав він нарешті. — Так — занадто просто.

Він опустив пістолет і відкинув його вбік. Той вдарився об асфальт і прокотився.

— Я хочу, щоб у нас був шанс, — сказав Джейкоб. — У кожного.

Він дістав ніж.

Коротке лезо блиснуло в тьмяному світлі. Рука була тверда. Без тремтіння.

— Бій на ножах, — промовив він. — Без стрілянини.

— Без камерних трюків.

— Один на один.

Джон дивився на ніж, потім — на Джейкоба.

— Ти серйозно… — прошепотів він. — Після всього — так?

— Саме так, — відповів Джейкоб. — Якщо вже закінчувати цю гру — то чесно.

Він кинув другий ніж на асфальт до ніг Джона.

— Бери.

Джон повільно нахилився. Пальці стиснули холодну рукоять. Біль у нозі нагадував про себе, але тепер це було неважливо.

Він підвівся.

Двоє.

Порожня площа.

Кров під ногами.

— Знаєш, що найгірше? — тихо сказав Джон. — Я тобі довіряв.

— Я знаю, — відповів Джейкоб. — Саме тому ти ще живий.

Вони розійшлися на кілька кроків, не зводячи очей одне з одного.