Глава 16. Фінальні бої

Глава 16. Фінальні бої

«Кінець гри — це не постріл. Це момент, коли ти вирішуєш, чи маєш право жити далі.»

Після звуження зони місто стиснулося в один вузол.

Усі дороги вели сюди — до центру. Напівзруйновані багатоповерхівки, площа з розбитим фонтаном, підземні переходи, де тепер не було тіні — лише очікування смерті.

Ті, хто залишився, знали: далі бігти нікуди.

Хтось сидів у квартирах із забарикадованими дверима.

Хтось займав дахи.

Хтось уже воював — без криків, без зайвих рухів.

Джон зайняв позицію в напівзгорілому офісі на другому поверсі. Колись тут стояли комп’ютери, тепер — лише обвуглені столи й вікна без скла. Він сидів у кутку, притиснувшись до стіни, контролюючи вхід і сходи.

Нога боліла постійно.

Тупо. Глухо.

Але він навчився ігнорувати біль.

— Тільки не поспіх… — прошепотів він.

Він не хотів бою.

Але гра ніколи не питала.

Кроки.

Повільні. Впевнені.

Не один.

Джон напружився.

Три силуети з’явилися внизу сходів. Вони не бігли. Вони шукали. Один тримав автомат, другий — дробовик, третій прикривав тил, озираючись.

— Він десь тут, — прошепотів один. — Камери показували.

Джон стиснув автомат.

Значить, за мною прийшли самі.

Перший постріл зробив не він.

Куля вдарила в дверний отвір, вибивши уламок бетону. Вони вже знали, де він.

— Контакт! — крикнув хтось.

Джон відповів короткою чергою. Один із противників упав на коліно, але не загинув. Другий одразу відкрив вогонь у відповідь, змусивши Джона відкотитися за стіну.

— Чорт… — прошипів він, змінюючи позицію.

Дробовик гримнув так, що вуха заклало. Двері в офіс розлетілися, дерев’яні уламки посипалися на підлогу.

— Заходимо! — крикнув один із них.

Джон кинувся вглиб приміщення, кульгаючи, перечепившись об перекинутий стілець. Біль пронизав ногу, але він устояв.

Постріл.

Ще один.

Один із нападників впав, вдарившись спиною об стіну. Але другий уже був поруч — надто близько.

Джон натиснув на спуск — клац.

Порожньо.

— Ні… — встиг подумати він.

Противник замахнувся прикладом.

Удар прийшовся в плече. Джон упав, втративши автомат. Повітря вибило з легень. Світ на секунду потемнів.

— Все, — прохрипів хтось. — Кінець.

Але Джон не дозволив.

Він намацав пістолет, вистрілив майже впритул. Кров бризнула на стіну. Тіло впало поруч.

Залишився третій.

Він не поспішав. Обходив, чекав, коли Джон зробить помилку.

— Ти довго тягнеш, — сказав він з усмішкою. — Ти вже мертвий, просто ще не зрозумів.

Джон сперся об стіл, важко дихаючи.

— Мене вже ховали, — відповів він хрипко. — Не вийшло.

Вони вистрілили одночасно.

Куля пройшла поруч із головою Джона. Його постріл влучив у груди противника, але той устояв, зробив крок уперед.

Другий постріл.

Тіло впало.

Тиша накрила приміщення різко, неприродно.

Джон стояв ще кілька секунд, не вірячи, що все скінчилося. Потім ноги підкосилися, і він опустився на підлогу серед уламків і тіл.

— Живий… — прошепотів він.

Кров стікала з руки, нога горіла вогнем, але він був живий.

А це означало лише одне:

гра ще не закінчилася.

 

Джон підвівся не одразу.

Кілька секунд він просто сидів серед уламків, слухаючи власне дихання і віддалені постріли. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до вікна.

І те, що він побачив, було схоже на пекло.

Центр міста кипів.

На площі біля зруйнованого фонтану йшов жорсткий бій. Дві команди зійшлися майже впритул — без укриттів, без маневрів. Черги різали повітря, гранати вибухали між уламками машин.

Один гравець вибіг з-за бетонного блоку —

постріл.

Він упав, навіть не встигнувши закричати.

Другий спробував підповзти до тіла —

черга з даху.

Кров розлилася по асфальту темною плямою.

— Господи… — прошепотів Джон.

З іншого боку площі ще двоє вели вогонь із вікон першого поверху. Їх притиснули з трьох боків. Один з них кинув гранату — вибух зніс укриття, але йому самому не пощастило: куля влучила в голову майже одразу після цього.

Тіло впало, як лялька.

— Вони навіть не встигають… — тихо сказав Джон.

Зона стискалася. Це було видно неозброєним оком. Повітря на краях площі тремтіло, викривляло простір. Хтось намагався втекти — зробив кілька кроків і впав, задихаючись, хапаючи повітря руками.

— Ні… ні… — кричав він, перш ніж затихнути.

Камери ловили кожен момент.

Бій тривав хвилини, але втрати були миттєвими.

Джон бачив, як одна команда з трьох людей за тридцять секунд перетворилася на одного. Той, що залишився, стояв посеред площі, розгублений, із порожнім поглядом.

Постріл із-за спини.