Глава 14. Крок уперед, не озираючись

Глава 14. Крок уперед, не озираючись

«Іноді, щоб урятувати живих, доводиться відпустити тих, хто зник у тіні.»

Вони чекали ще трохи.

Не тому, що вірили — а тому, що не могли піти одразу. Джон стояв біля входу в будинок, дивився на порожній провулок, де вночі зник Джейкоб. Світло ранку було холодним і безжальним — воно не приховувало нічого, лише підкреслювало відсутність.

— Якщо він мав повернутися, — сказав Джон тихо, — він би вже був тут.

Ліна мовчала. Вона розуміла, що ці слова — не про факт. Вони про межу.

— Ми можемо ще трохи пошукати, — сказала вона нарешті. — Квартал. Два.

Джон похитав головою.

— І втратити позицію. Час. Зону.

— І, можливо, себе.

Він присів, розклав карту на підлозі. Місто було схоже на рану: лінії вулиць, як тріщини, квартали — як зони болю.

— Слухай, — він підняв на неї погляд. — Я не кажу, що він мертвий.

— Я кажу, що ми не можемо дозволити грі вирішити за нас і це теж.

Ліна стиснула ремінь автомата.

— Це виглядає, ніби ми його кидаємо.

— Ні, — відповів Джон. — Це виглядає, ніби ми виживаємо.

Вони мовчали. Десь далеко знову пролунав постріл. Місто нагадувало про себе.

— Якщо він живий, — продовжив Джон, — він знайде нас.

— Якщо ні… — він замовк і видихнув, — тоді він би не хотів, щоб ми загинули, чекаючи.

Ліна повільно кивнула.

— Тоді йдемо, — сказала вона. — Але не забуваємо.

— Ніколи, — відповів Джон.

Вони зібрали спорядження швидко, мовчки. Двері будинку зачинилися з глухим звуком — як крапка в реченні, яке ніхто не хотів закінчувати.

Коли вони рушили вглиб міста, Джон на мить зупинився й озирнувся.

Провулок був порожній.

— Дякую, — прошепотів він, не знаючи, чи почує хтось. — За те, що ти був з нами.

Вони пішли далі.

Попереду був центр міста. Нові команди. Нові правила. Нові втрати.

І кожен крок тепер важив більше — бо рішення приймали самі, без того, хто завжди йшов на пів кроку попереду.

 

Вони вийшли до центру занадто швидко.

Будинки тут були вищими, щільнішими, вулиці — вузькими, мов розрізи. Балкони нависали над головами, вікна дивилися вниз темними проваллями. Звуки множилися, ламалися, поверталися луною так, що неможливо було зрозуміти — звідки саме небезпека.

— Мені це не подобається, — тихо сказала Ліна. — Тут занадто… тісно.

Джон не встиг відповісти.

Постріл.

Куля вдарила в асфальт між ними, висікши іскри.

— В УКРИТТЯ! — крикнув він.

Черга пройшла по фасаду будинку, вибиваючи шматки бетону. Вони кинулися в різні боки — Ліна за перевернутий автомобіль, Джон до входу в магазин із вибитою вітриною.

— Контакт! Близько! — крикнула Ліна.

З обох боків вулиці почали з’являтися силуети. Не один. Не два. Команда. Вони рухалися швидко, впевнено, явно знаючи цю частину міста.

— Нас затискають! — Джон визирнув і вистрілив короткою чергою, змусивши одного з противників сховатися.

— Зліва! — пролунало з боку Ліни.

Куля розбила фару автомобіля над її головою. Скло посипалося на асфальт.

— Це центр, — крізь зуби сказав Джон. — Тут всі або мисливці, або трупи.

Один з противників рвонув уперед, намагаючись скоротити дистанцію. Джон не чекав — постріл, ще один. Тіло впало, проковзнулося по асфальту.

— Мінус один! — крикнув він.

Але відповідь була миттєвою.

Граната.

— ЛІНО, ЛЯГАЙ!

Вибух розірвав повітря, хвиля вдарила в груди. Джон на мить оглух. Світ перетворився на шум і пил. Він упав на коліно, намагаючись сфокусувати зір.

— Джоне! — крик Ліни прорвав гул у вухах.

— Живий! — відповів він, піднімаючись. — Тримайся!

Вони були вдвох проти щонайменше чотирьох.

І часу на план не було.

— Назад не вийде, — крикнула Ліна, стріляючи з укриття. — Вони нас обійдуть!

Джон швидко окинув поглядом вулицю. Провулок праворуч. Сходи в під’їзд ліворуч. Балкон над ними.

— ВГОРУ! — крикнув він. — У будинок!

Вони рвонули до під’їзду. Кулі били по дверях, але вони встигли — захлопнули їх за собою й побігли сходами.

— Це було занадто швидко, — важко дихаючи сказала Ліна. — Наче нас чекали.

Джон зупинився на майданчику між поверхами.

— У центрі всі чекають на всіх, — відповів він. — І виживають лише ті, хто рухається далі.

Знизу пролунали кроки. Вони йшли за ними.

Бій у місті тільки починався.

 

Сходи здригалися від кроків.

Вони піднімалися швидко, але не бігли — біг тут означав паніку. Джон ішов першим, тримаючи автомат під кутом угору. Ліна — за ним, прикриваючи тил і сходовий проліт.

— Вони близько, — прошепотіла вона. — Два… ні, три.

Знизу гримнула черга. Кулі вдарили в перила, бетон розсипався крихтою.

— ПОВЕРХ! — різко сказав Джон. — Заходимо!

Він вибив плечем двері першої квартири.

Всередині було темно. Запах старих меблів, пилу й чогось кисло-гнилого. Кімната — маленька, перевернута. Стіл лежав на боці, шафа розбита.