Глава 13. Місто, яке не спить

Глава 13. Місто, яке не спить

«Місто не питає, хто ти. Воно просто перевіряє, скільки в тобі страху.»

Вони йшли дуже довго.

Дорога тягнулася нескінченною сірою стрічкою, змінюючи ґрунт, каміння, уламки старого асфальту. Ноги важчали, плечі нили під вагою спорядження, але ніхто не зупинявся. Зупинка означала думки. А думки тут були небезпечні.

І тоді вони його побачили.

Місто.

Воно не здіймалося над горизонтом — воно тиснуло. Темні багатоповерхівки, зруйновані дахи, вікна без скла, вузькі вулиці, які зливалися в лабіринт. Над ним висів легкий серпанок диму.

І постріли.

Короткі черги. Поодинокі постріли. Десь ближче — вибух. Місто вже жило боєм.

— Почалося, — тихо сказала Ліна.

Джон присів, дивлячись у бінокль.

— Там не хаос, — сказав він. — Там позиції.

— Хтось зайшов раніше і вже закріпився.

Джейкоб мовчав, але його погляд був напружений, уважний. Він дивився не на місто — на підходи до нього.

Голос ведучого розрізав повітря, як лезо.

— Увага, гравці.

Стрілянина не припинилася, але тепер вона стала фоном.

— На цей момент у грі залишилося тридцять сім учасників.

Цифра прозвучала майже буденно.

— І просто зараз починається чергове звуження зони.

— Радимо вам не зволікати.

Джон швидко подивився на карту.

— Ми в зеленій зоні, — сказав він. — Нас не зачепить.

Туман рушив неподалік, але зупинився саме там, де й мав. Вони стояли на межі, але по безпечний бік.

— Нам пощастило, — прошепотіла Ліна.

— Це не везіння, — відповів Джон. — Це останній шанс.

Він подивився на місто ще раз.

— Далі ховатися ніде.

— Місто або зробить з нас команду…

— або поховає.

Джейкоб нарешті заговорив:

— У місті немає “тихих” маршрутів.

— Там або ти перший, або тебе.

Джон кивнув.

— Тоді заходимо повільно.

— Без геройства.

— Кожен метр — як останній.

Вони рушили вперед.

Асфальт під ногами був потрісканий, усіяний гільзами. Десь неподалік хтось кричав — не від болю, від люті. Десь вище гримнув постріл зі снайперської гвинтівки.

Місто приймало їх без привітання.

І кожен з них відчував:

усе, що було до цього, — було відбором.

А тепер починається справжня гра на виживання.

 

Вони заходили в місто з околиці.

Не з головної дороги — через вузький прохід між напівзруйнованими приватними будинками. Тут колись були двори, паркани, клумби. Тепер — уламки цегли, перекошені хвіртки й темні вікна, що дивилися, мов очі.

— Тут ідеальне місце для засідки, — прошепотіла Ліна.

— Саме тому сюди й не йдуть дурні, — відповів Джон. — Значить, тут або нікого… або професіонали.

Вони рухалися ланцюжком. Джон попереду. Ліна — трохи зліва. Джейкоб — ззаду, прикриваючи тил. Кроки — повільні, контрольовані. Зброя напоготові. Дихання — тихе.

Місто мовчало.

Це мовчання було неправильним.

— Стоп, — тихо сказав Джон і підняв руку.

Він присів і вказав на землю.

Сліди.

Свіжі. Притоптані. Кілька пар черевиків.

— Тут уже були, — прошепотіла Ліна. — І нещодавно.

— Не “були”, — тихо поправив Джейкоб. — Є.

Перший постріл пролунав різко.

Куля вдарила в стіну за пів метра від голови Джона, вибивши шматок бетону. Другий постріл — майже одразу. Скло вікна над Ліною розлетілося на друзки.

— ЗАСІДКА! — крикнув Джон.

Вони рвонули в різні боки.

Черги пролунали з двох напрямків. Хтось стріляв із вікон другого поверху, хтось — із-за зруйнованого гаража. Перехресний вогонь. Чистий. Професійний.

— ВОНИ НАС ВЕЛИ! — крикнула Ліна, притискаючись до бетонної стіни.

— Не панікуй! — відповів Джон. — Вони нас чекають, значить, бояться лобового бою!

Джейкоб ліг на одне коліно й спокійно вистрілив у вікно. Один постріл. Другий. Третій.

— Мінус один, — холодно сказав він.

З іншого боку пролунала граната.

— ЛЯГАЙ! — закричав Джон.

Вибух струснув повітря. Хвиля прокотилася двором, засипавши все пилом і уламками. Вуха заклало. На секунду світ став глухим.

— Ліно! — крикнув Джон.

— Жива! — пролунало у відповідь. — Але вони рухаються!

І справді — тіні ковзали між будинками. Противник змінював позиції, намагаючись зайти з флангу.

— Вони думають, що ми злякаємося і відступимо, — сказав Джейкоб. — Треба зламати їм ритм.

— Як? — крикнула Ліна.

Джон швидко оцінив простір: вузький прохід, сходи в підвал одного з будинків, балкон другого поверху.

— Через будинок! — сказав він. — Ліно — зі мною! Джейкоб — прикривай!

Вони рвонули до дверей. Замок був вибитий — хтось уже заходив сюди раніше. Всередині — темно, сиро, запах цвілі.

Куля вдарила в одвірок за спиною Джона.