Глава 12. По той бік екрану

Глава 12. По той бік екрану

«Коли смерть стає видовищем, глядачі перестають бути невинними.»

Зал був величезний.

Стеля губилася в темряві, а стіни складалися з екранів — сотні, тисячі фрагментів одного й того ж пекла. Ліс. Поле. Місто. Зона. Крики, втечі, вибухи — все це транслювалося в реальному часі.

Люди сиділи рядами.

У дорогих костюмах. У вечірніх сукнях. З келихами в руках. Дехто — з планшетами, де бігли цифри ставок. Хтось сміявся. Хтось сперечався. Хтось аплодував.

— Ось це було гарно, — сказав чоловік у першому ряду, вказуючи на екран, де зона накрила одразу трьох гравців. — Чітко. Без зайвих сцен.

— Я ж казав, що після аирдропа вони зламаються, — відповіла жінка поруч. — Люди завжди ламаються, коли правила міняються.

Камери перемикалися.

Один екран показував гравця з РПГ, який зникав у диму. Інший — паніку біля межі зони. Третій — трьох людей на схилі, що спостерігали згори.

— Ось ці мені подобаються, — хтось сказав із верхніх рядів. — Не кидаються. Думають.

— Думають — значить, небезпечні, — пролунало у відповідь. — Я б поставив проти них.

На центральному балконі стояв ведучий.

Він дивився вниз, на екрани, як диригент на оркестр. Його обличчя було спокійним, майже байдужим. У руках — тонкий планшет, на якому миготіли дані: кількість гравців, активність, рівень “інтересу”.

— Активність зросла на двадцять відсотків, — сказав він, не обертаючись. — Після звуження зони.

— А втрати? — спитав хтось позаду.

— Очікувані, — відповів ведучий. — Сорок три. І буде менше.

Він торкнувся екрана — і зображення змінилося. Тепер у центрі був Джон. Камера вела його зверху, трохи збоку.

— Цей цікавий, — сказав ведучий. — Не герой. Не божевільний.

— Але вчиться швидко.

— А жінка з ним? — спитали знизу.

Ведучий усміхнувся ледь помітно.

— Емоційний якор.

— Якщо дотиснути — зламається він.

— Якщо прибрати — зламається він ще швидше.

У залі хтось засміявся.

— Ставлю на те, що він дійде до фіналу, — пролунало з темряви.

— А я — що зрадить когось, — відповіли з іншого боку.

Ведучий підняв руку — і шум стих.

— Пам’ятайте, — сказав він спокійно. — Це не про перемогу.

— Це про спостереження.

— Люди завжди цікавіші, коли їм здається, що вони ще мають вибір.

На екрані знову з’явилася зона — повільна, невблаганна.

— Продовжуємо, — сказав ведучий. — Гра входить у справжню фазу.

Світло в залі приглушили.

А на острові, далеко звідси, гравці навіть не підозрювали,

що кожен їхній крок уже обговорюють,

оцінюють,

і перетворюють на ставку.

Джейкоб ішов осторонь.

Не так, щоб це кидалося в очі — просто трохи далі, трохи тихіше, трохи сам. Він тримав темп команди, але думками був не з ними. Його погляд раз у раз ковзав по місцевості так, ніби він бачив більше, ніж показувала карта.

Він знав, де зона зупиниться.

Не точно — але достатньо близько.

Зупинившись біля кам’яного виступу, Джейкоб присів, ніби перевіряючи взуття. Насправді ж його рука ковзнула під бронежилет. Маленький пристрій. Плоский. З ледь помітним індикатором.

Світло блимнуло двічі.

— Що ти робиш? — спитала Ліна, не підвищуючи голосу.

— Дивлюся, — відповів він. — Чи варто нам тут затримуватися.

Він підвівся надто швидко, ніби розмова була закрита.

Джон нахмурився.

— Ти знову приймаєш рішення сам?

— Я економлю нам час, — спокійно відповів Джейкоб. — А час тут — це життя.

Він пішов уперед, не чекаючи відповіді.

Джон дивився йому вслід і відчував знайоме відчуття —

ніби поруч іде людина, яка не грає за тими самими правилами.

За кілька хвилин Джейкоб раптово зупинився.

— Далі не йдемо, — сказав він.

— Чому? — спитав Джон.

— Бо через двадцять хвилин ця низина буде в зоні, — відповів він. — А ось той хребет — ні.

— Звідки ти знаєш? — різко спитала Ліна.

Джейкоб обернувся.

— Інтуїція, — сказав він після паузи. — Я вмію читати їхню логіку.

Це була напівправда.

Він дійсно вмів. Бо бачив її раніше.

У його голові промайнув спогад: інша кімната, інші екрани, інший голос, який колись сказав:

«Ти або спостерігач, або учасник. Обирай.»

Тоді він обрав не одразу.

Тепер — так.

Джейкоб відійшов убік, нібито оглядаючи маршрут. Але камера, захована серед дерев, стежила саме за ним. Вона трохи затрималася, фокусуючись на його обличчі.

У великому залі хтось усміхнувся.

— Цей знає, — пролунало з темряви. — Подивіться, як він веде.

Ведучий мовчав. Лише дивився.

— Питання не в тому, що він знає, — сказав він нарешті. —

— А в тому, коли він вирішить це використати.

На острові Джейкоб повернувся до команди.

— Йдемо вгору, — сказав він. — Якщо хочемо жити довше за інших.