Глава 11. Тінь, що йде попереду

Глава 11. Тінь, що йде попереду

«Найнебезпечніший ворог — той, хто йде поруч і каже, що робить це заради тебе.»

Вони вирушили, коли сонце вже хилилося до обрію.

Село залишилося позаду швидко, ніби й не існувало. П’ять будинків, тиша, пил — усе це розчинилося між деревами. Джон ішов першим, Ліна — поруч, трохи позаду. Джейкоб тримався ззаду, але… не так, як раніше.

Він почав відставати.

Не явно. Не демонстративно. На кілька кроків. На кілька секунд. Але Джон це помітив.

— Тримаємо темп, — кинув він через плече.

— Бачу, — відповів Джейкоб. — Просто перевіряю фланг.

Він сказав це спокійно. Занадто спокійно.

Через кілька хвилин Джон почув тихий клац — звук, який не мав тут з’являтися. Наче коротке шипіння, приглушене долонею.

Він обернувся.

— Що це було?

— Нічого, — відповів Джейкоб майже одразу. — Гілка.

Ліна зупинилася, уважно подивилася на нього.

— Тут сухо, — сказала вона. — Гілки так не звучать.

Джейкоб зустрів її погляд без емоцій.

— Ти нервуєш, — сказав він. — Після сьогоднішнього це нормально.

Джон нічого не сказав, але запам’ятав.

Вони йшли далі. Дорога повільно вела до пагорбів, за якими вже мав починатися сектор міста. Видимість падала, ліс темнів, звуки ставали глухішими.

І тоді Джейкоб знову зник.

Не повністю — просто відійшов убік.

— Я перевірю попереду, — сказав він. — Тут зручно для засідки.

— Разом, — відповів Джон.

— Не треба, — швидко кинув Джейкоб. — Хтось має прикривати тил.

Він не дочекався відповіді й пішов.

Ліна подивилася на Джона.

— Він не питає, — сказала вона. — Він повідомляє.

— Так, — відповів Джон. — І це мені не подобається.

Минули хвилини.

П’ять.

Сім.

— Забагато, — прошепотіла Ліна.

Джон уже хотів рушити слідом, коли Джейкоб повернувся. З того ж боку. Спокійний. Надто зібраний.

— Чисто, — сказав він. — Можемо йти.

— Ти щось бачив? — спитав Джон.

— Ні.

Це було сказано надто швидко.

— А сліди? — втрутилася Ліна.

— Старі, — відповів Джейкоб. — Неактуальні.

Він обминув їх і пішов уперед, ніби розмова закінчена.

Джон і Ліна переглянулися.

— Він бреше, — тихо сказала вона.

— Так, — відповів Джон. — Питання лише… наскільки глибоко.

Вони рушили слідом.

І Джон раптом зрозумів:

зараз найнебезпечніше — не місто попереду,

не зона,

не інші команди.

Найнебезпечніше — йти за людиною, яка вже вирішує не з тобою.

Голос з’явився несподівано.

Не гучно — впевнено. Так говорить той, хто знає, що його слухають, навіть якщо ненавидять.

— Увага, гравці.

Джон зупинився. Ліна автоматично стиснула ремінь автомата. Джейкоб, що йшов попереду, навіть не обернувся — але його крок уповільнився.

— Ми помітили, — продовжив ведучий, — що останніми годинами ви стали надто обережними.

У голосі з’явилася легка усмішка. Вона відчувалася навіть без інтонації.

— Ви рідше йдете на аирдропи.

— Ви менше ризикуєте.

— І, що найприкріше… менше гинете.

Ліна скривилася.

— Йому нудно, — прошепотіла вона.

— Саме тому, — ніби почув її, сказав ведучий, — ми вирішили додати мотивації.

Коротка пауза.

— Уже за кілька хвилин буде скинуто новий аирдроп.

— Але цього разу… — голос став нижчим, — всередині буде сюрприз.

Джон відчув, як по спині пройшов холод.

— Сюрприз, який, ми впевнені, вам сподобається, — продовжив ведучий. — І який зробить гру… значно цікавішою.

— Він нас провокує, — тихо сказав Джон. — Хоче, щоб ми знову зійшлися в одному місці.

— Радимо вам піти і подивитися, — додав голос. — Навіть якщо ви не плануєте битися.

— Деякі речі варто побачити на власні очі.

Пауза затягнулася.

— І, до речі…

— На цей момент у грі залишилося сорок шість гравців.

Цифра повисла в повітрі, важка, як вирок.

— Продовжуйте нас радувати.

— Приємної гри.

Гучномовець замовк.

Тиша повернулася, але тепер вона була наповнена очікуванням.

— Сорок шість, — прошепотіла Ліна. — Це вже не натовп.

— Це ті, хто навчився виживати, — відповів Джон. — Або зраджувати.

Він подивився на Джейкоба.

— Ти щось знаєш про цей “сюрприз”?

Джейкоб обернувся повільно.

— Ні, — сказав він. — Але якщо він радить нам туди піти…

— значить, хтось звідти може не повернутися.

— Або всі, — додала Ліна.

Джон глянув на карту.

— Ми не біжимо туди сліпо, — сказав він. — Але ігнорувати це — теж ризик.

Десь далеко в небі вже починав наростати гул літака.

Гра знову кликала.

Вони не рушили одразу.

Гул літака ставав гучнішим, але Джон підняв руку — знак зупинитися.

— Ми не йдемо туди, — сказав він тихо. — Принаймні не зараз.

— Ти впевнений? — спитала Ліна.

— Так, — відповів він. — Він занадто наполегливо нас туди кличе.