Глава 10. Дорога без вороття

Глава 10. Дорога без вороття

«Після певних рішень ти вже не питаєш, куди йдеш. Ти просто йдеш, бо назад дороги немає.»

Після того, що сталося на межі зони, вони майже не говорили.

Рішення було прийняте без слів: рухатись до міста. Повільно. Обережно. Без зайвих ризиків. Центр карти тягнув до себе, як чорна діра — небезпечний, але необхідний.

До нього було ще далеко.

Ліс поступово рідшав, переходячи у відкритіші ділянки. Кожен крок відчувався важчим, ніж попередній — не через втому, а через тиск тиші, що повисла між ними.

Саме тоді вони її побачили.

Автомобіль стояв збоку дороги, наполовину в траві. Старий, подряпаний, із вибитим боковим склом.

— Може бути пастка, — одразу сказав Джон.

Вони підійшли обережно, з різних боків. Джейкоб оглянув салон, заглянув під капот.

— Чисто, — сказав він. — Але бак порожній.

Ліна мовчки дістала з рюкзака каністру.

— Тоді пощастило, — сказала вона й подала її Джону.

Бензин плеснув у бак. Запах був різкий, майже живий. Джон сів за кермо, на мить затримав руку на ключі запалювання.

Двигун кашлянув.

Пауза.

І… завівся.

— Є, — тихо сказав Джон.

Ніхто не усміхнувся.

Вони рушили.

Дорога простягалася вперед сірою стрічкою. Попереду виднівся міст — старий, бетонний, з тріщинами, які тягнулися, мов шрами. Під ним — вузька річка, тиха й підозріло спокійна.

— Ідеальне місце для засідки, — сказав Джейкоб, дивлячись уперед.

— Тому ми не зупиняємося, — відповів Джон.

За мостом починалося поле. Відкрите, без укриттів. Вітер ганяв траву хвилями, і кожен рух у ній здавався живим.

— Тут нас видно здалеку, — сказала Ліна. — Якщо хтось спостерігає.

— Значить, їдемо швидше, — коротко відповів Джон.

Далі, за полем, з’явилися перші будинки.

Село.

Покинуте. Вікна темні. Двері відчинені. Перекинуті паркани. Ідеальне місце, щоб зникнути… або загинути.

— Тут можна знайти припаси, — сказав Джейкоб. — Або кулю.

Джон повільно пригальмував.

— Ми не заїжджаємо всередину, — вирішив він. — Об’їдемо по краю.

— Нам потрібне місто, а не ще одна пастка.

Машина котилася далі.

Міст. Поле. Село залишилися позаду.

Попереду — центр карти.

І щось підказувало Джону: все, що було до цього, — лише підготовка.

Вони звернули з дороги раптово.

Невелике село з п’яти будинків виглядало так, ніби про нього забули ще до того, як побудували. Кілька перекошених хат, старий колодязь, зламаний паркан і вузька ґрунтова доріжка між будинками.

— Тут тихо, — сказав Джон, оглядаючи місцевість. — Занадто тихо.

— Але саме тому тут і безпечніше, ніж у полі, — відповіла Ліна. — Хоч на якийсь час.

Вони загнали машину між двома будинками, прикрили її з боку саду й заглушили двигун. Тиша одразу стала ще густішою, майже відчутною на шкірі.

І саме тоді над селом знову ожив гучномовець.

— Увага, гравці! — голос ведучого був бадьорий, як завжди. — За кілька хвилин буде скинуто новий аирдроп.

— Локацію буде видно здалеку. Радимо поквапитися.

Джон і Ліна переглянулися.

— Ні, — сказав Джон твердо. — Цього разу — ні.

— Там буде різанина, — погодилася Ліна. — І не наша.

Гучномовець замовк, залишивши після себе лише слабке дзижчання в повітрі.

— Я піду розвідаю, — сказав Джейкоб, поправляючи гвинтівку. — Перевірю периметр, подивлюся, чи хтось не стежить.

Він не дивився на них, коли говорив це.

— Недовго, — відповів Джон. — І без геройства.

— Як завжди, — сухо кинув Джейкоб і зник між будинками, розчинившись у тінях.

Джон і Ліна зайшли в найближчий будинок.

Всередині пахло пилом і старим деревом. Стіл стояв перекошений, на стіні висіла порожня рамка, ніби хтось давно забрав із неї все важливе. Вікна були закриті, але одне — тріснуте.

— Хоч трохи відпочинемо, — сказала Ліна, знімаючи рюкзак. — Хоч п’ять хвилин без бігу.

Джон сів біля стіни, сперся спиною, поклав автомат поруч. Він відчував, як напруга повільно відпускає тіло, але не розум.

— Мені не подобається, що він пішов сам, — сказав він.

— Мені теж, — тихо відповіла Ліна. — Але він би все одно пішов.

Вони замовкли.

За вікном повільно рухалися тіні від дерев. Десь далеко, ледь чутно, пролунали постріли— хтось уже бився за новий аирдроп.

— Дивно, — сказала Ліна. — Раніше ми б побігли туди.

— Раніше ми думали, що це шанс, — відповів Джон. — Тепер знаємо, що це пастка.

Він подивився на двері, через які вийшов Джейкоб.

— Просто… нехай він повернеться.

Ліна нічого не сказала. Вона теж дивилася в той бік.

І тиша в маленькому селі раптом стала надто глибокою.

У будинку було напівтемно.

Світло пробивалося крізь тріснуте вікно тонкою смугою і лягало на підлогу, розрізаючи кімнату навпіл. Пил повільно кружляв у повітрі, ніби йому теж не було куди поспішати.

Джон сидів біля стіни, дивився в одну точку. Ліна — навпроти, на старому дерев’яному стільці, тримаючи в руках кружку з водою, яку так і не пила.

Довгий час вони мовчали.

Це була не незручна тиша.

Це була втомлена тиша.

— Ти помітив, — тихо сказала Ліна, не піднімаючи погляду, — що ми майже перестали говорити про “коли все закінчиться”?