Глава 9. Голоси над островом

Глава 9. Голоси над островом

«Найстрашніше — прокидатися не від сонця, а від голосу, який вирішує, хто сьогодні помре.»

Ранок настав різко.

Сонце ще тільки пробивалося крізь верхівки дерев, коли над островом знову ожив гучномовець. Звук був чистий, рівний, занадто бадьорий для місця, де земля ще пам’ятала нічні крики.

— Доброго ранку, гравці! — пролунало над лісом.

Джон відкрив очі і сів. Ліна вже не спала — вона сиділа, притулившись до дерева, з автоматом на колінах. Джейкоб стояв трохи осторонь, дивився в бік сходу сонця.

— Учора нам, на жаль, не вдалося скинути аирдроп, — продовжив ведучий з удаваним жалем. — Але не хвилюйтеся.

Коротка пауза.

— Сьогодні їх буде аж три.

— Перший уже летить до вас… прямо зараз.

Ліна стиснула зуби.

— Три… — прошепотіла вона. — Він хоче, щоб ми повбивали одне одного швидше.

— Підсумуємо, — голос не зупинявся. — На початку гри вас було сто осіб.

— На третій день залишилося п’ятдесят двоє.

Слова впали важко, наче каміння.

— Майже половина була успішно ліквідована. Чудовий результат.

Джон відчув, як щось стислося в грудях. П’ятдесят двоє. Кожне число — це чиєсь ім’я, чийсь страх, чиясь остання помилка.

— Також повідомляємо: вже найближчим часом почнеться звуження зони.

— Радимо поквапитися. Інакше… — ведучий зробив паузу, — багато хто не встигне.

Він говорив це легко. Ніби про погоду.

— Маленька порада від організаторів, — додав голос. — У місті, що знаходиться в центрі карти, зосереджено дуже багато якісного спорядження.

— Можливо, вам варто рухатися саме туди.

Джон і Ліна перезирнулися.

— Центр… — сказав Джон. — Це м’ясорубка.

— Саме тому він це й радить, — відповіла Ліна.

— І ще дещо, — у голосі з’явилися нотки задоволення. — Глядачам дуже подобається спостерігати за вами.

— Деякі вже навіть роблять ставки на команди.

Джон стиснув кулак.

— Ми для них… спорт.

— На цьому все.

— Аирдроп — приблизно за п’ять хвилин.

— Звуження зони — майже одночасно.

Гучномовець замовк.

Ліс знову наповнився звуками ранку, але тепер вони здавалися фальшивими. Птахи співали надто голосно. Вітер був надто спокійним.

— П’ять хвилин, — сказав Джейкоб. — І три дропи. Вони хочуть хаосу.

Джон підвівся.

— Вони його отримають. Але не так, як очікують.

Він подивився на карту.

— Центр — це пастка.

— Але ігнорувати дропи ми теж не можемо.

Ліна повільно видихнула.

— Сьогодні буде багато смертей.

— Так, — відповів Джон. — Питання лише в тому, чиїх.

Десь у небі вже починав наростати гул літака.

Аирдроп з’явився раптово.

Спочатку — гул. Низький, важкий, такий, що від нього вібрувало повітря. Джон підняв голову й побачив у небі літак, який ішов занадто низько і… прямо на них.

— Чорт… — прошепотіла Ліна. — Він летить сюди.

У наступну секунду з черева літака вирвався контейнер. Парашут розкрився різко, смикнувся — і над лісом поплив червоний дим, яскравий, викличний.

— Це шанс, — швидко сказав Джон. — Він засвітить нас… але й заплутає інших.

— Вони подумають, що ми пішли за дропом, — додав Джейкоб. — А потім загублять слід.

Контейнер опускався швидко.

— Сто метрів, не більше, — оцінив Джон. — Працюємо максимально швидко. Без бою. Якщо хтось з’явиться — одразу відхід.

Вони побігли.

Серце калатало, легені горіли, але адреналін гнав уперед. Червоний дим стелився між деревами, залишаючи за собою кривавий слід у повітрі.

Контейнер ударився об землю глухо, майже м’яко.

І — тиша.

— Нікого, — прошепотіла Ліна, озираючись.

— Поки що, — відповів Джон і вже рвав замок.

Метал клацнув, кришка піддалася.

Всередині був рай для виживання.

— Забираємо все, — різко сказав Джон.

Вони діяли як злагоджений механізм:

 • чотири бронежилети — нові, важкі, надійні

 • гори патронів — різні калібри

 • одна каска

 • гранати — кілька штук

 • аптечки

 • каністра з бензином

 • провізія — консерви, сухпайки, вода

Ніхто не радів. Ніхто не коментував.

Це було не везіння.

Це була необхідність.

— Час, — сказав Джейкоб. — Вони вже йдуть.

Джон зачинив контейнер, кинув погляд на червоний дим.

— Тепер це не наш дроп.

Вони побігли вгору, на пагорб. Каміння ковзало під ногами, але висота давала головне — огляд.

З гори було видно галявину.

І дуже швидко — перші силуети.

Одна команда. Потім ще одна. Хтось обережно, хтось бігом. Усі дивилися на контейнер, на дим, на шанс.

— Вони думають, що ми там, — тихо сказала Ліна.

— Нехай, — відповів Джон. — Нехай вбивають одне одного.

Внизу пролунали перші постріли.

Потім — крики.

Джон дивився згори, з холодною зосередженістю.

— Запам’ятайте це місце, — сказав він. — Так виглядає центр гри.