Глава 7. Аирдроп

Глава 7. Аирдроп

«У цій грі виживає той, хто навчився перетворювати страх на холодну логіку.»

⸻

Після останньої засідки група рухалася мовчки.

Ліс навколо них виглядав спокійно, майже нереально після хаосу пострілів і криків. Але кожен крок нагадував: гра не закінчилася.

Вони зупинилися біля тіла останнього противника. Обережно перевірили спорядження.

— Дивіться, що пощастило знайти, — промовив Бен, нахиляючись до рюкзака одного з убитих гравців.

Джон оглянув скарб: там лежав АК-47, зібраний і чистий, готовий до бою. Серце забилося швидше.

— Це мій, — сказав він, підбираючи зброю і перевіряючи магазин.

Бен усміхнувся, в руках вже була М4, а біля нього — каска, яку він акуратно натягнув на голову.

— Добре, що не обмежили спорядження, — пробурмотів він. — Патрони, гранати, аптечка… І консерви. Може, хоч щось не вб’є нас завтра.

Ліна мовчки підібрала кілька аптечок і додала їх у рюкзак Джона. Вона вже не стикалася з панікою. В очах світилося серйозне зосередження, а рухи стали чіткими.

Джон відчував змішане почуття — задоволення і холодну втому одночасно.

— Ми пережили перший великий бій, — промовив Джейкоб, дивлячись на карту. — І дивіться, ми всі живі. Не ідеально, але ми ще тут.

— Страх… — тихо сказала Ліна, — він вже не такий, як вчора. Ми звикаємо… до смертей, до всього цього.

Джон кивнув. Він відчував, як страх перетворюється на холодну напругу, на логіку.

Кожен крок у цій грі став чітким, обдуманим, без поспіху.

Вони рухалися далі. Ліс потроху відступав, відкриваючи невеликі галявини і дороги.

Голос з’явився несподівано.

Він прорізав повітря, ніби холодний ніж, і прокотився над усім островом — однаково чіткий у лісі, в руїнах будинків і на відкритих полях.

— Увага, гравці. За кілька хвилин над картою пролетить літак.

У визначеній точці буде скинуто аирдроп.

Контейнер буде видно здалеку: парашут і червоний дим.

Всередині — спорядження високого рівня, яке може вирішити вашу долю в бою.

Коротка пауза.

— Радимо поквапитися. Але пам’ятайте: ви будете не одні.

Гучномовець замовк.

Ліс знову наповнився природними звуками — шелестом листя, далеким вітром… але для Джона все це зникло. У голові залишилися тільки два слова: червоний дим.

— От чорт… — тихо видихнув Бен. — Це пастка. Класична.

— Але й шанс, — додав Джейкоб, дивлячись на карту. — Такі дропи просто так не скидають.

Ліна перша подивилася в небо, ніби намагаючись уявити траєкторію літака.

— Туди підуть всі, — сказала вона спокійно, але в голосі чулося напруження. — Сильні команди. Ті, хто вже відчув смак крові.

Джон мовчав. Він відчував, як усередині нього борються два голоси.

Перший кричав: «Не лізь. У тебе є зброя, є команда, ти ще живий».

Другий був тихішим, але небезпечнішим: «Якщо не ризикнеш зараз — програєш пізніше».

— Нам не обов’язково лізти в самий центр, — нарешті сказав він. — Можемо зайняти позицію. Подивитися, хто прийде першим. Дочекатися моменту.

— Тобто… — Бен усміхнувся криво. — Стати падальниками?

— Вижившими, — різко відповів Джон. — Тут різниця мінімальна.

Джейкоб присів, провів пальцем по карті, швидко прикидаючи відстані.

— Якщо дроп упаде ось тут, — він ткнув у точку біля пагорбів, — у нас буде висота. Гарна для снайпера.

Він подивився на Джона.

— Я прикрию. Але якщо почнеться м’ясо — відходимо без героїзму.

Ліна перехопила автомат зручніше.

— Я йду, — сказала вона твердо. — Якщо там броня або приціли — вони нам потрібні. Без них нас просто зітруть пізніше.

Настала тиша.

Джон подивився на кожного з них. На Бена — вже надто спокійного для людини, яка вбивала сьогодні.

На Джейкоба — зосередженого, майже холодного.

На Ліну — живу, справжню, але вже не ту дівчину з лобі.

— Добре, — сказав він нарешті. — Ми йдемо.

Але запам’ятайте: дроп — не наша ціль. Наша ціль — вижити після нього.

Над островом з’явився гул.

Спочатку далекий, ледве чутний. Потім — гучніший, важкий, металевий.

— Літак, — прошепотів Бен.

Десь у небі, за хмарами, починався новий етап гри.

Етап, де жадоба і страх зійдуться в одній точці — під червоним димом.

І Джон знав: назад дороги вже немає.

Вони побачили його майже одночасно.

Спочатку — червону цятку високо в небі. Потім — повільно розквітлий парашут, з-під якого потягнувся густий червоний дим, яскравий і нахабний, ніби спеціально кликав смерть.

— Ось він… — прошепотіла Ліна.

Джон примружився, швидко оцінюючи відстань і напрямок вітру. Дим тягнуло трохи вбік, але траєкторія була зрозумілою.

— Впаде за пагорбом, — сказав він. — Біля старої дороги або ферми. Хвилин п’ять, не більше.

— Тоді всі вже туди біжать, — буркнув Бен і перехопив М4 зручніше.

І вони побігли.

Спочатку — через ліс. Гілки били по обличчю, коріння хапало за ноги, дихання швидко збилося. Бронежилет тиснув на груди, але Джон навіть не звертав уваги — адреналін заливав усе.

— Тримай темп! — крикнув Джейкоб ззаду. — Не розтягуватися!

Вони вибігли на відкриту ділянку. Трава була мокра, ковзка, ноги роз’їжджалися, але зупинятися було не можна. Червоний дим ставав усе ближчим, яскравішим, ніби маяк.