Глава 6. Тиша між пострілами

Глава 6. Тиша між пострілами

«Найстрашніше — не постріл. Найстрашніше — тиша після нього.»

Після першої сутички вони йшли мовчки.

Ліс більше не здавався живим — він був настороженим, ніби спостерігав за кожним їхнім кроком. Втома накотилася раптово, важка, липка. Ноги боліли, легені палали, а думки плуталися.

Коли між деревами з’явився невеликий дерев’яний будиночок, Джон підняв руку.

— Тут зупинимося. Ненадовго.

Будинок виглядав старим, але міцним. Дерев’яні стіни, темні вікна, дах, вкритий мохом. Здавалося, ніби він стоїть тут десятиліттями, хоча Джон знав — це лише частина гри.

Вони зайшли всередину обережно, зі зброєю напоготові.

Усередині пахло пилом, деревом і металом.

Першим заговорив Бен:

— Нам пощастило.

І справді — у будинку було все, що могло врятувати життя.

Джон знайшов бронежилет — простий, важкий, але надійний. Коли він одягнув його, з’явилося дивне відчуття захищеності, хоч і фальшиве.

Ліна відкрила стару скриню й завмерла.

— АК… — тихо сказала вона.

Автомат лежав акуратно, ніби чекав саме на неї. Вона взяла його в руки, перевірила затвор, і вперше за довгий час на її обличчі з’явилася не паніка, а зосередженість.

Джейкобу пощастило не менше — в кутку, загорнута в тканину, лежала снайперська гвинтівка з прицілом.

— Це змінює правила, — сказав він, уважно оглядаючи зброю.

На столі вони знайшли:

 • консерви й сухпайки,

 • пачки патронів,

 • кілька гранат,

 • і дві аптечки.

Мало. Але краще, ніж нічого.

Вони сіли на підлогу, сперлися спинами до стін. Час тягнувся дивно. Здавалося, що минуло годин десять, не менше. Кожна хвилина була як окреме життя.

І раптом — звук.

Глухий, металевий голос рознісся над островом, прорізаючи тишу:

— Увага, гравці. Залишилося 85 учасників. За перші дві години гри вибуло 15 осіб.

Джон відчув, як холод пройшов по спині.

— Дві… години?.. — прошепотіла Ліна.

— П’ятнадцять людей, — тихо сказав Бен. — Просто… стерли.

У кімнаті запанувала тиша. Кожен думав про своє. Про тих, хто вже не вийде з цієї гри. Про те, як швидко цифри можуть зменшуватися.

— Якщо так піде далі… — Джон не договорив.

Вони були втрачені. Без чіткого розуміння, куди йти далі. Без уявлення, хто ще поруч. Кожен шлях здавався небезпечним.

Джейкоб першим порушив мовчання.

— Слухайте, — сказав він, сідаючи рівніше. — Ми живі. Ми разом. У нас є зброя і план.

Він подивився на кожного по черзі.

— Паніка — це те, чого вони хочуть. А ми їм цього не дамо.

Джон повільно кивнув. Усередині все ще було важко, але слова Джейкоба трохи повернули відчуття реальності.

— Ми виживемо, — сказав Джон. — Але тільки якщо триматимемося разом. І будемо готові до всього.

За стінами будинку знову почулися далекі постріли.

Гра тривала.

І вона тільки починала показувати своє справжнє обличчя.

Ніч прийшла непомітно.

Темрява обволікала будинок, ніби намагалася проникнути всередину крізь щілини в стінах і вікнах. Ліс за вікнами дихав — шурхотів, потріскував, жив своїм життям. Кожен звук здавався занадто гучним.

Вони домовилися чергувати.

Першим залишився Джон.

Він сидів біля вікна, притискаючи бронежилет до грудей, пістолет лежав на колінах. Світло ліхтаря було приглушене, ледве-ледве освітлювало кімнату. Тіні тремтіли на стінах.

Не заснути, — повторював він собі.

Десь зовні хруснула гілка.

Джон завмер.

Серце почало битися швидше. Він прислухався. Кілька секунд — нічого. Потім ще один шурхіт. Повільний. Обережний.

Вітер… або ні?

Коли зміна закінчилася, він тихо розбудив Джейкоба.

— Все чисто, — прошепотів він. — Але… будь уважний.

Джон ліг на підлогу, але сон не приходив. Очі були відкриті, він дивився в темряву і бачив обличчя того, кого вбив.

Зміна за зміною ніч тягнулася безкінечно.

Коли всі були всередині й ненадовго заспокоїлися, розмови почалися самі — тихі, обережні, ніби боялися потривожити темряву.

— Ким ти був… до всього цього? — несподівано запитала Ліна, не дивлячись ні на кого.

Джон не одразу відповів.

— Я… працював у логістиці, — сказав він. — Нічого особливого. Потім казино. Потім борги. Потім… це.

Він гірко посміхнувся.

Бен хмикнув.

— Я був механіком. Хорошим, до речі. Але одного разу вирішив, що мені пощастить більше, якщо ризикну. Ризикнув. Програв усе.

Джейкоб говорив спокійно, майже відсторонено:

— Колишній військовий. Списали після поранення. Грошей не стало, робота — теж. Казино стало… виходом. Поганим виходом.

Ліна довго мовчала.

— Я працювала адміністраторкою в фітнес-клубі, — сказала вона нарешті. — Думала, що життя тільки починається. А потім кредити, ставки… і ось я тут.

Настала тиша.

Не напружена — людська.

— Завтра буде гірше, — сказав Бен. — Всі зрозуміють правила.

— Тому ми повинні жити до завтра, — відповів Джон.

Ззовні знову почувся шурхіт.

Усі завмерли.

Джейкоб повільно підняв гвинтівку, підійшов до вікна, подивився крізь приціл.

— Олень… — прошепотів він через кілька секунд. — Просто тварина.