Глава 5. Початок гри

Глава 5. Початок гри

«Коли двері зачиняються — назад уже немає шляху.»

Гравці почали мовчки брати парашути.

Чорні, важкі, з холодними металевими карабінами — вони не виглядали як рятівні засоби. Швидше як останній шанс.

Джон відчув вагу спорядження на плечах, коли накинув ремені. Тканина вп’ялася в куртку, застібки клацнули глухо, ніби замикали його долю.

— Тримаємось разом, — тихо сказав Бен.

— Завжди, — відповів Джейкоб.

Ліна лише кивнула, ковтнувши повітря, наче його раптом стало менше.

Вони йшли до літака однією лінією, не озираючись. Навколо рухалися інші команди — хтось жартував нервово, хтось мовчав, хтось уже виглядав так, ніби всередині давно зламався.

Металевий трап загуркотів під ногами.

Всередині літака було тісно, темно і холодно. Запах пального, мастила й страху висів у повітрі густою плівкою.

Джон сів уздовж борту, затиснувши ремінь парашута між колінами. Його команда розмістилася поруч. Вони спеціально не сідали окремо — якщо й падати, то разом.

— Центр карти — самогубство, — прошепотів Бен.

— Там буде м’ясорубка, — відповів Джон. — Найбільше людей, найменше шансів.

— Окраїна, — додала Ліна. — Менше боїв на старті, більше часу зібрати спорядження.

— І рухатися до зони, — завершив Джейкоб. — Повільно, але живими.

План був простий.

І саме це робило його небезпечним.

Поступово всі сто гравців опинилися всередині. Двері літака зачинилися з важким металевим ляском. Цей звук пройшовся по хребту Джона холодною хвилею.

Світло всередині загорілося тьмяно-червоним.

Двигуни заревіли. Спочатку глухо, потім голосніше — так, що вібрація пішла по підлозі й сидіннях.

Літак почав рухатися.

Повільно. Невблаганно.

Джон уперся поглядом у підлогу, намагаючись не думати про те, що буде далі. Але думки все одно лізли в голову:

Перший постріл. Перший труп. Перша зрада.

— Ну що, — тихо сказав Бен, — ми справді тут.

— Так, — відповів Джон. — Гра почалася.

Літак розігнався.

Колеса відірвалися від землі.

І разом з ними відірвалося минуле життя Джона.

Попереду була лише карта.

Парашут.

І дев’яносто дев’ять людей, яких доведеться пережити.

Літак розрізав хмари, і з маленьких ілюмінаторів Джон побачив острів, що лежав далеко внизу, мов живий світ у мініатюрі.

— Дивіться, — прошепотіла Ліна, щільно тримаючи ремінь парашута. — Він величезний…

Джон притиснув лоб до холодного скла. Під ними розкинулося зелене море лісів і полів, перериване вузькими річками, які блищали в сонячному світлі.

— Там видно дороги, — сказав Бен, — і будівлі… маленькі міста, селища… усе виглядає… справжнє.

Джон приглянувся:

 • Острів здавався тисячами років життя, хоча будівлі, дороги і мости виглядали сучасними.

 • На околицях — невеликі хатини, сараї, садиби.

 • Далі — густі ліси, які плавно переходили в поля.

 • Річки перетинали землю, виблискуючи від сонця, і утворювали маленькі озера.

 • У центрі острів був щільно забудований, видно маленьке місто з вузькими вулицями, ринком і кількома заводськими будівлями.

— Це… справді величезний, — тихо промовив Джейкоб. — Я ніколи не бачив таку карту в житті.

— Думаю, нам не варто відразу йти в центр, — додав Джон, обертаючись до команди. — Там буде найбільше гравців. Можна почати з окраїн, знайти спорядження і перевірити рельєф.

Ліна нахилилася до карти на планшеті:

— Так, і подивіться на ці річки. Вони можуть стати природним бар’єром, якщо нам доведеться відступати.

Бен дивився вниз, уважно спостерігаючи за деревами, дахами та полями:

— Мені здається, можна буде зайти в невеликі будиночки на окраїні, забрати спорядження і залишитися непоміченими кілька годин.

— У центрі все буде хаос, — вставив Джейкоб, — стрілянина, пастки, інші команди. Якщо ми витримаємо старт на окраїні, у нас з’явиться шанс на виживання.

Джон важко видихнув. Він відчував хвилю адреналіну змішану зі страхом. Острів здавався реальним і неймовірно величезним, кожен пагорб, кожне дерево, кожен дах — потенційна пастка або шанс.

— Потрібно бути обережними, — сказав Джон. — Ми не знаємо, що там приховано. Кожен крок — питання життя і смерті.

Літак трохи похитнувся від повітряних потоків. Джон притиснувся до сидіння.

Внизу острів виглядав так, мов би живий організм, який стежить за кожним рухом людей у ньому.

— Я відчуваю, — прошепотіла Ліна, — що тут все сплановано до деталей… і не один рік це все існує.

— Так, — підтвердив Джейкоб, — наче ця карта — не просто місце для гри, а цілий світ. І ми тепер його частина.

Джон дивився на хвилі зелені і на будівлі, що блищали сонцем, і думав:

«Якщо виживу, цей острів ніколи не залишить мене. І якщо я помру… ніхто не дізнається, що я тут був.»

Літак тихо ревів, а команда мовчки спостерігала за масштабом острова, який зараз здавався одночасно прекрасним і смертельно небезпечним.

Літак різко почав гальмувати. Хвиля повітря прошуміла по трюму, і Джон відчув, як його серце стискається в грудях.

— Готуйтеся! — промовив ведучий через гучномовець. — Люки відкриваються за хвилину!

Сильний гул двигунів здавлював у вухах, а темрява трюму стала ще більшою. Джон відчув, як Ліна стискає його плече:

— Тримаємося разом, — прошепотіла вона, а Джон відповів тихим кивком.