Глава 3. Лобі перед битвою

Глава 3. Лобі перед битвою

“У світі, де виживає лише сильніший, навіть дружба стає зброєю, а ворог — дзеркалом твоєї душі.”

Джон відкрив очі і одразу відчув незвичну поверхню під собою — шорсткий, гарячий асфальт. Сонце було високо, але його проміння якось стерлося від легкого диму чи пилу, що висів у повітрі. Він підвівся на лікті і оком охопив локацію, в яку його привезли.

Перед ним тяглася величезна взлетна смуга, чорний асфальт сяяв від ранкового світла, а по краях стояли низькі дерев’яні та металеві будиночки, схожі на склади або бараки. Повітря наповнював запах свіжого бетону, диму, масла і невеликого багаття десь у далині.

Навколо нього вже сновигало близько сто людей. Хтось нервово розмовляв по раціях, хтось перевіряв спорядження, хтось мовчки сидів, втупившись у землю. Джон бачив різних людей: одні молоді та накачані, інші худі й скромні, хтось підморгував друзям, хтось нервово теребив руки. Всі вони були його потенційні вороги чи союзники, і ця думка стискала серце.

Лобі було як величезна ігрова арена перед стартом: по периметру стояли барикади, на деяких дахах — спостережні пункти. Деякі учасники носили шоломи, броню, інше — одягалось просто спортивно. Декілька дротів і камер звисали з металевих конструкцій, стежачи за кожним рухом.

Джон уважно роздивлявся дрібниці:

 • калюжі води від ранкового дощу, в яких відбивалися контури будиночків;

 • маленькі ящики з провіантом та спорядженням;

 • димок, що піднімався від розведеного вогнища;

 • і холодні погляди тих, хто вже починав оцінювати новачків.

В його голові вирували думки:

«Хто з них друг, а хто ворог? Чи можна довіряти? Що я взагалі тут роблю? І що якщо я зроблю перший крок не так?»

Джон відчував, як страх і хвилювання переплітаються з гострим передчуттям адреналіну. Його серце билося шалено, руки злегка тряслися, а ноги ледве стримували імпульс бігти, сховатися, перевірити кожен будиночок.

Він побачив групку людей, що розмовляла між собою, і намагався прочитати їхні емоції: хто наляканий, хто впевнений, хто спостерігає. Кожен погляд, кожен рух могли бути сигналом до співпраці або до конфлікту.

Лобі насправді було місцем перед битвою, де повітря пахло страхом, амбіціями і нерозгаданою небезпекою. Джон розумів: тут вирішиться його доля, тут починається справжня гра на виживання, і що кожен крок, слово, погляд можуть стати вирішальними.

Джон повільно рушив по лобі, озираючись на кожного учасника. Він намагався прочитати людей — хто наляканий, хто самовпевнений, хто вже шукає потенційних союзників. Кожен крок здавався йому випробуванням: звук кроків лунав по асфальту, дзвін металевих ящиків і калюж, у яких відбивалися силуети, створював відчуття, що лобі ожило.

Він звернув увагу на спорядження, розкладене на столах та в ящиках. Тут були: невеликі рюкзаки, аптечки, ножі, мисливські сокири, а серед цього всього — повадний бронежилет, трохи потертий, але надійний. Джон нахилився, обережно підняв його, відчув вагу і холод металевих вставок через тканину.

— Може, стане в нагоді, — пробурмотів він сам до себе, повільно натягуючи бронежилет на плечі.

Коли Джон вже вдягав спорядження, поруч почув голос:

— Гей! Ти новий тут?

Він озирнувся і побачив молодого чоловіка, близько його віку, з коротким темним волоссям і легкою усмішкою, яка трохи заспокоювала.

— Так, — відповів Джон, намагаючись не видавати страху. — Джон. А ти?

— Бен, — простягнув руку. — Не хвилюйся, я теж вперше тут. Тобі теж здається це… дивним?

— Дуже, — Джон кивнув. — Це все… величезне, страшне, і я не знаю, кому можна довіряти.

Бен хитро усміхнувся:

— Тут майже всі, кого я бачив, — у боргах. Хтось програв усе в казино, хтось винен банку, хтось… ну, проблеми різні. Виживання — це не просто гра, це шанс виплутатися з бідності.

Джон відчув легкий ритм заспокоєння: хтось поруч, хто розуміє ситуацію.

— Ти думаєш про команду? — спитав Бен.

— Команду? — здивувався Джон.

— Так, — Бен кивнув. — Тут можна голосувати за командні бої. Логіка проста: якщо розділитися на групи, шанс вижити і заробити більший. І краще потім поділити прибуток. Самотньо ти швидко програєш.

Джон задумався. Його очі обвели лобі знову:

 • декілька груп вже обговорювали тактику;

 • дехто тренувався з ножами;

 • інші перевіряли спорядження і прикидували маршрути на маленьких картах;

 • повітря було наповнене запахами бензину, металу, кави і слабкого диму від багаття;

 • постійний шум людей — кроки, розмови, сміх і нервові вигуки — нагадував йому бойовий майданчик.

— Думаю, ти правий, — нарешті промовив Джон. — Краще об’єднатися, ніж блукати тут один.

Бен кивнув і посміхнувся ширше:

— Тоді ми союзники. Я зазвичай спокійний, але тут треба бути хитрим. Побачиш, майже всі тут вже думають, з ким варто домовитися.

Джон відчував, як напруга трохи спала, але серце все одно калатало: «Тобі треба довіряти, але обережно. Навіть Бен може змінити сторону…»

Вони разом пройшли через лобі, роздивляючись інших учасників:

 • Хтось нервово перевіряв пістолети, перезаряджав магазини;

 • Двоє жінок говорили про маршрути і точку збору;

 • Старший чоловік тихо контролював групу молодих хлопців;

 • Декілька людей просто сиділи на краю смуги, втупившись у землю, якби намагаючись налаштувати себе на виживання.

— Тут кожен оцінює інших, — сказав Бен тихо. — Пам’ятай, очі говорять більше, ніж слова.