Глава 2. Темрява вибору

Глава 2. Темрява вибору

“Страх — це не ворог. Страх — це маяк, що показує, куди веде шлях до виживання.”

Джон увійшов у свою квартиру, двері важко зачинялись за ним, і тиша впала як важка ковдра. Дощ ще стікав з його волосся і куртки, залишаючи на підлозі калюжі води. Він сів на край дивану, руки тряслися, а серце калатало так, що, здавалося, його чутно в усій квартирі.

В голові крутилися думки: «Вони… вони віддали мій борг… І запропонували цю гру… гра на виживання? Що це? Чому я?»

Він дістав телефон, запустив браузер і почав шукати будь-яку інформацію про «ігри на виживання» в реальному житті. Пошук нічого не давав. Жодної згадки, жодного результату, жодної сторінки, на яку можна було б покластися. Інтернет мовчав.

Джон дивився на чорну картку, яку дав йому чоловік у костюмі. Вона була важка, матова, без написів, але при цьому відчувалася як магніт, який притягує до себе весь його страх і невизначеність.

«Чи варто погоджуватися? Це безглуздо… Але… сто мільйонів доларів… Це шанс, який я ніколи не матиму… але… що якщо це пастка? Що якщо це кінець?»

Він прокручував у голові кожну деталь: зовнішність чоловіка, його спокій, охоронці, спокійний, але владний голос. Кожна дрібниця закарбувалася в його пам’яті, як відлуння дощу у вузькому переулку.

Джон глянув на вікно. За склом місто світилася неоном, але для нього воно виглядало чужим, далеким і небезпечним. Він відчував, як всередині росте страх — холодний, гострий, як лезо. Але поруч з цим страхом з’явилася дивна рішучість: «Якщо я не зроблю цього… я завжди житиму жалем. А якщо зроблю… можливо, це мій шанс.»

Він підняв погляд на картку ще раз, обережно провів пальцями по її гладкій поверхні. В її темряві він бачив не просто папірець — він бачив шлях, який змінить все його життя.

Джон відчував, як страх переплітається з хвилюванням, а серце стукає шалено. Він ще не знав, що гра на виживання починається не тоді, коли ти ступаєш на карту, а коли робиш перший крок назустріч невідомому.

Джон ліг на ліжко, але сон не приходив. Його розум крутився між страхом і думками про те, що трапилося вночі. Нарешті він заснув, але його сон був не заспокійливим.

Він сидів на мокрій землі, холодній і липкій, в руках міцно стискав чужу зброю. На колінах перед ним лежало тіло, яке він ледве впізнавав — воно було бездиханне, криваве. У далині горів ліс, вогонь розливався величезними хвилями, дерева ламалися і падали, а над ним небо було чорним і димним.

Вітер ніс запах горілої деревини та крові, і Джон відчував, як серце стискається від страху. Звуки — тріск вогню, стогін, далекі крики — обпалювали його свідомість.

І раптом — нічого. Джон різко прокинувся, серце калатало шалено, холодний піт стікав по спині. Він озирнувся — ніч ще майже не відступила, а за вікном на горизонті лише слабкий рожевий натяк на світанок. Він поспішно глянув на годинник — 6:00 ранку.

Джон встав, ноги ледве тримали, а тіло все ще тремтіло від пережитого кошмару. Він пішов у ванну: вмився холодною водою, чистив зуби, намагаючись відновити дихання і ясність думок. Кожен рух був механічним, як у сні.

Коли він вийшов, його погляд зупинився на чорній картці, на якій раніше давали координати та контакт. Він довго дивився на неї, пальці обережно торкалися гладкої поверхні, наче відчуваючи вагу майбутнього вибору. Страх і рішучість перепліталися, серце калатало, а думки стрибали між сумнівом і жагою ризику.

Нарешті Джон зібрався і наважився зателефонувати. Він набрав номер і почув тихий, холодно-спокійний голос чоловіка:

— Радий чути тебе, Джоне. Підходь за цими координатами. О 16:00 вас заберуть на машині.

І раптом трубка обірвалася. Джон ще навіть не встиг сказати жодного слова. Він стояв у кімнаті, тримаючи телефон, відчуваючи, як тремтіння охоплює все тіло. Серце билося шалено, а розум прокручував: «Що це було? Чому так швидко? Що вони задумали?»

Страх і очікування змішалися з відчуттям, що його життя вже ніколи не буде колишнім.

Джон сидів на ліжку, чорна картка лежала перед ним на столі, немов важкий вирок і водночас шанс. Він довго дивився на неї, пальці стиснули її краї. В його голові калатало: «Я не знаю, куди йду. Що там? Що вони від мене хочуть? І що буде, якщо я відмовлюся?»

Сонце ледь почало пробиватися крізь важкі хмари, що ще не розсіялися після дощу. Повітря було свіжим, але вологим, холод проникав крізь легкий светр. На вулиці місто прокидалося: сирени десь далеко, ранкові крики продавців, запах вологого асфальту та кави.

Джон встав. Кожен рух давався важко — руки ще тряслися, ноги відчували втому, а думки стрибали між страхом і бажанням спробувати шанс. Він обережно перевірив кишені: гаманець, ключі, телефон, картка. Потім взяв легкий рюкзак, куди поклав запасні речі — воду, енергетичний батончик, теплий светр.

«Що, якщо це пастка? Може, вони чекають мене вже на виході? Але… якщо я не піду… я ніколи не дізнаюся…»

Він глянув у дзеркало. Втомлене, напружене обличчя відображалося у склі, очі червоні від безсонної ночі та страху. Джон глибоко вдихнув і вийшов із квартири.

Звуки ранкового міста обволікли його: дзвін трамваїв, сирени машин, брязкіт торгових лотків. Вулиця була ще мокрою після нічного дощу, калюжі відбивали світло ліхтарів і неонових вивісок. Повітря пахло сирістю і бензином, а холодна волога пробиралася під рукави куртки.

Джон рушив маршрутом, який ще хвилину тому здавався знайомим, а зараз — невідомим. Кожен крок по мокрому асфальту лунав дзвоном у його голові. Його думки: «Вони чекатимуть… Чи готовий я до того, що побачу? Що, якщо це не просто гра?»