НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ СКАСОВАНО

ЧАСТИНА ПЕРША

Я прокинувся не від вибуху.

Мене розбудила тиша. Вона була неприродною — надто щільною, надто уважною.

Такою, що одразу змушує насторожитись, навіть якщо ти ще не розумієш чому. У

нормальному житті ранок починається зі звуків: десь їде машина, хтось грюкає

дверима, чути кроки, голоси, випадкові шуми. Цього разу — нічого.

Телефон лежав поряд. Він не дзвонив. Він вібрував. Коротко, уривчасто, ніби сам не

був певен, чи варто будити мене остаточно. Повідомлення сипалися одне за одним,

але я ще кілька секунд не торкався екрана. У той момент я чомусь знав: щойно

прочитаю — щось у мені зміниться безповоротно.

Я встав і підійшов до вікна. За вікном було світло. Звичайне лютневе світло — бліде,

холодне, але знайоме. Місто виглядало так само, як учора. Будинки стояли на своїх

місцях. Дорога була порожня, але не лякала. Усе виглядало занадто нормально.

Саме це і було найбільш тривожним.

Коли я відкрив новини, жодних сумнівів не залишилося. Тексти були короткими, без

емоцій, без пояснень. Сухі формулювання. Географічні назви. Час. Напрямки. Я читав і

не відчував шоку. Шоку не було. Була лише дивна ясність, ніби хтось нарешті вголос

сказав те, що давно висіло в повітрі.

Війна.

Слово, яке раніше жило десь у книжках, новинах, історіях батьків. Воно ніколи не мало

стосунку до мого ранку, мого дому, мого плану на сьогодні. А тепер раптом опинилося

між чашкою недопитої кави і повідомленням від колеги.

Я спіймав себе на абсурдній думці: сьогодні ж був робочий день.

У мене були завдання. Плани. Дедлайни. Життя, яке мало продовжуватися за

розкладом.

Але розклад більше не працював.Перші години пройшли дивно. Я не метався, не панікував, не біг. Я ходив квартирою,

брав до рук речі, клав їх назад, ніби перевіряв реальність на дотик. Увімкнув телевізор

— вимкнув. Зайшов у соціальні мережі — вийшов. Там усі кричали, але цей крик не

допомагав зрозуміти, що робити далі.

Подзвонив близьким. Кілька коротких фраз. Усі говорили одне й те саме:

— Ти як?

— Я вдома.

— Головне — будь на зв’язку.

Ці слова тоді здавалися важливими. Зараз я розумію: ми просто намагалися

переконати одне одного, що ще існуємо в колишній системі координат.

У якийсь момент я сів. Просто сів і зрозумів: те життя, яке я вважав нормальним,

нажаль закінчилось. Не поступово. Не драматично. Його не зруйнували вибухи в моїй

квартирі. Його просто вимкнули, як світло.

Без попередження.

Я не знав, що буде завтра. Я не знав, чи буде робота. Чи буде місто таким самим. Чи

буду я таким самим. Але я чітко відчував: повернутись назад уже не вийде, навіть якщо

зовні все ще виглядає цілим.

Так почалося життя, в якому більше не існувало слова «потім».

До війни я жив життям, яке не здавалося ні особливим, ні неправильним. Воно просто

було. Робота, побут, плани на найближчі місяці — усе складалося в передбачувану

картину, де кожен день логічно витікав з попереднього. Я не був щасливим у

пафосному сенсі цього слова, але й не був нещасним. Це, як я тепер розумію, і є

визначенням нормальності.

Моє життя складалося з дрібниць. Я знав, у який час прокидаюсь, де купую каву, якою

дорогою йду у справах. Знав, що буде завтра, приблизно уявляв наступний місяць і

майже не думав про наступний рік. Здавалося, що часу попереду достатньо, і немає

сенсу поспішати з важливими рішеннями.

Ми всі тоді жили з відкладеним життям.

Відкладали розмови.

Відкладали зміни.

Відкладали сміливість.Навіть новини я читав інакше. Вони існували десь паралельно, не перетинаючись із

моїм реальним днем. Заголовки про напруження, про погрози, про можливі сценарії

сприймалися як фоновий шум. Я міг їх обговорювати, сперечатися, але не приміряти на

себе. Це завжди стосувалося когось іншого. Не мене. Не мого дому.

Я добре пам’ятаю, як легко було ігнорувати тривогу. Вона була десь у повітрі, але не

заважала жити. Ми жартували з цього приводу, переконували себе, що все

перебільшено, що “так не буває”, що в XXI столітті такі речі неможливі. Раціональні

аргументи звучали переконливо — особливо тоді, коли вони збігалися з бажанням

нічого не змінювати.

Я будував плани, не пов’язані з виживанням. Думав про роботу, розвиток, гроші,

особисті справи. Думав про майбутнє в категоріях “краще” або “гірше”, але не “буде”

чи “не буде”. Це різні масштаби мислення, і тоді я цього не усвідомлював.

У моєму житті не було війни.

Вона не вписувалася в мій графік.

Зараз, озираючись назад, я бачу сигнали. Вони були очевидні. Але в той час вони не

складалися в цілісну картину. Ми всі навчилися жити так, щоб не дивитися прямо. Це

був колективний компроміс із реальністю. Негласна угода: якщо не думати — можливо,

не станеться.

Я не готувався.

Не збирав тривожну валізу.

Не прощався.

Не говорив важливих слів.

І в цьому не було моєї унікальної помилки. Так жили мільйони. Ми звикли до думки, що

завтра буде схоже на сьогодні. Що система, в якій ми існуємо, хоч і недосконала, але

стабільна. Що є межі, які ніхто не перетне.

Найбільша ілюзія того життя полягала не в довірі до світу, а в переконанні, що все

головне ще попереду.

Потім настав ранок, коли це переконання втратило сенс.Найстрашніше в перші дні було не те, що відбувалося навколо, а те, що доводилося