МЕЖА ТИШІ

Перш ніж пролунали сирени, він уже знав: цього разу все буде інакше.

Місто ще спало — тихо, насторожено, ніби відчувало небезпеку раніше за людей.

Ліхтарі світили тьмяно, асфальт був вологий від нічного дощу, а повітря мало дивний,

гіркий присмак — такий буває лише перед великими змінами. Він стояв біля вікна й

дивився на порожню вулицю, де зазвичай у цей час уже поспішали перші маршрутки.

Сьогодні — жодної.

Телефон у кишені завібрував. Одне коротке повідомлення. Без підпису.

«Якщо ти зараз не підеш — другого шансу не буде».

Він перечитав ці слова тричі. Серце вдарило сильніше, ніж хотілося б. Він знав, від кого

це. І знав, що це означає. Усе, що він так старанно будував роками — тиша,

звичайність, безпечне життя — могло зникнути за одну мить.

За спиною скрипнула підлога.

— Ти знову не спав? — тихо запитала вона.

Він не обернувся. Бо якби обернувся — не зміг би піти.

— Я скоро повернуся, — сказав він нарешті.

Навіть для нього самого ці слова прозвучали фальшиво. Він вимовив їх не вперше й

добре знав, що саме так звучать обіцянки, які не мають гарантій.

Вона мовчала. Не підійшла ближче. Не запитала куди. І це мовчання було гірше за

будь-які докори.

Він накинув куртку, взяв ключі й уже в дверях відчув, як у грудях стискається щось

важке й холодне. Це було не страхом. Страх він навчився приборкувати давно. Це було

передчуття — те саме, яке ніколи не підводило.

На сходах він зупинився на мить. Знизу долинав гул міста, що прокидалося неохоче,

ніби всупереч власній волі. Він подумав, що ще може повернутися. Ще може зупинити

себе.

Але телефон знову завібрував.

«Ти запізнюєшся».

Він спустився й вийшов надвір.Його звали Остап.

У мирному житті він був людиною, повз яку проходять, не запам’ятовуючи обличчя.

Середній зріст. Спокійний погляд. Робота, яка не викликала заздрості. Саме так він і

хотів — бути непомітним.

Колись це було інакше.

Він ішов уздовж набережної, де Дніпро здавався темнішим, ніж зазвичай. Вода завжди

діяла на нього дивно: біля неї спогади поверталися швидше, ніж хотілося. Він згадав

той день, коли вперше зрозумів, що минуле не відпускає просто так.

Тоді теж був дощ. І теж було повідомлення.

Автівка чекала там, де й обіцяли — без номерів, з тонованими вікнами. Дверцята

відчинилися ще до того, як він підійшов ближче.

— Сідай, — пролунало зсередини. — Часу мало.

Він сів. І щойно двері зачинилися, місто зникло. Ніби хтось вимкнув звук реальності.

— Ти мав зникнути, Остапе, — сказав чоловік поруч. — Але ти залишився.

— Бо це мій дім.

— Був. Тепер — поле бою.

Машина рушила.

Він зрозумів, що назад дороги немає, коли почув ім’я, яке не мало пролунати ніколи.

І тоді стало по-справжньому страшно.

Ім’я зависло в повітрі, ніби постріл, що ще не пролунал, але вже все вирішив.

— Звідки ти його знаєш? — запитав Остап, не підвищуючи голосу.

Чоловік поруч усміхнувся. Та це була не усмішка — швидше механічний рух м’язів.

— Бо такі, як ти, не зникають самі. Вас або ховають, або повертають.

Автівка різко звернула з головної дороги. За вікнами промайнули старі промислові

будівлі, знайомі кожному місту в Україні — покинуті, облуплені, ніби забуті навмисно.

— Я вийшов з гри, — сказав Остап. — Давно.

— У нас так не працює, — спокійно відповів чоловік. — Якщо ти щось знаєш — ти в грі

назавжди.

Остап подивився у вікно. Йому здалося, що він бачить своє відображення — трохи

старше, трохи втомленіше, ніж хотілося б. Він раптом згадав, як колись пообіцяв собі

ніколи більше не робити вибору під тиском.

І ось він знову тут.— Чого ви хочете?

— Правди.

— Ви завжди хочете не правду, а контроль.

— А інколи це одне й те саме.

Машина зупинилася.

Будівля виглядала покинутою. Саме такі місця завжди обирають для серйозних розмов

— там, де не чутно свідків.

— Ти ще можеш піти, — сказав чоловік, не дивлячись на нього. — Але тоді вона

дізнається все.

Це було низько. І саме тому — ефективно.

Остап вийшов з машини.

Усередині пахло пилом і старим бетоном. Кожен крок лунав занадто голосно, ніби

простір спеціально нагадував: тут немає сховку.

— Чому зараз? — запитав він.

— Бо час закінчується.

— Для кого?

— Для всіх.

Остап зупинився.

— Ви завжди так кажете перед тим, як починається щось страшне.

Чоловік нарешті подивився йому в очі.

— Саме тому ми тут.

Він не любив підвали.

Не тому, що боявся темряви — темрява була йому знайома. Він не любив відчуття,

коли простір тисне з усіх боків і змушує згадувати те, що давно мало залишитися

похованим.

Сходи вниз були вузькими. Стіни — сирими. Світло лампи тремтіло, ніби сумнівалось,

чи варто взагалі освітлювати цю дорогу.

— Скільки вас? — запитав Остап, не озираючись.

— Достатньо, — відповіли ззаду. — І завжди більше, ніж потрібно.

Внизу була кімната. Стіл. Два стільці. Папка. Класика.

— Сідай.

Остап сів. Йому не подобалось, що руки лежать на столі — відкрито, без захисту. Він

відсунув їх убік, ніби це могло щось змінити.

Чоловік навпроти відкрив папку.— Ти пам’ятаєш день, коли зник Сергій Коваль?

Ім’я вдарило сильніше, ніж він очікував. Усередині щось сіпнулося, але обличчя

залишилось спокійним.

— Таких днів було багато.

— Але цей — твій.

На стіл лягла фотографія. Зерниста. Чорно-біла. На ній — троє чоловіків. Один із них

був Остап. Молодший. Інший.

— Я думав, ви стерли це.

— Ми стерли з мережі. Але не з пам’яті.