СВІТЛО ПІД ЧАС ТЕМРЯВИ

Глава 1: "Новий світанок"

На горизонті розгортався новий день, але тиша села була сповнена тривоги. Марія

вийшла на подвір'я, вдихаючи свіже повітря. Війна змусила людей цінувати кожну мить

миру.

— Мамо, я піду до річки, — сказала вона, озираючись на свою матір, яка плела

маскувальну сітку біля хати.

— Будь обережна, доню. І не затримуйся, — відповіла мати, навіть не відводячи

погляду від роботи.

Марія взяла кошик і пішла стежкою, яка вела до лісу. У неї був звичай: щоранку вона

ходила збирати трави для чаю, який заспокоював її рідних.

По дорозі вона зустріла Андрія, молодого солдата, який нещодавно повернувся з

фронту на коротку відпустку.

— Добрий ранок, Маріє, — привітався він, обережно знявши кашкет.

— Добрий, Андрію. Як ти? Відпочиваєш? — її голос звучав м’яко, але очі видавали

занепокоєння.

— Відпочинок зараз — це розкіш. А ти як? Що тебе змусило вийти так рано?

— Та щоранку ходжу трави збирати. Для чаю. Хочеться хоч якось допомогти.

Вони йшли разом стежкою, і розмова сама собою набувала глибшого змісту.

— Ти ж знаєш, Маріє, що все зміниться після війни? — несподівано запитав Андрій,

зупинившись біля великого дуба.

— Що ти маєш на увазі? — вона глянула йому в очі, в яких відчувалася якась

невизначеність.

— Життя. Люди. Ми. Я навіть не знаю, чи вдасться нам повернутися до того, що було.

Але я хочу вірити, що є щось... більше, — він зробив паузу, ніби шукав правильні слова.

— Щось справжнє.

Марія відчула, як її щоки почервоніли. Вона розуміла, що війна змінює все — і людей, і

їхні стосунки.

— Ми обов’язково знайдемо це. І не важливо, як важко буде, — тихо відповіла вона,

притримуючи кошик обома руками.Здавалося, у цей момент їхні серця відчули щось спільне — надію на те, що навіть у

часи темряви може бути світло.

Глава 2: "Згадки про минуле"

Марія і Андрій продовжували йти вузькою стежкою. Село поступово залишалося

позаду, а навколо розкинувся ліс. Здавалося, цей ліс бачив усе — і радість, і горе, і

таємні зустрічі.

— Ти пам’ятаєш, як ми в дитинстві грали тут у схованки? — раптом запитала Марія,

усміхаючись. — Завжди ховалися за тим великим каменем біля озера.

Андрій також посміхнувся, хоча його погляд залишався серйозним.

— Пам’ятаю. Ти завжди вигравала. Ніхто не міг тебе знайти, навіть коли ми усі

обшукували ліс.

— А ти, здається, завжди першим здавався, — піддражнила вона.

— Може, і так. Але це було давно. Зараз усе інше, — він зупинився і глянув на озеро,

яке блищало крізь гілки дерев. — Час нещадний, правда?

Марія також зупинилася, вдивляючись у воду.

— Але пам’ять — це те, що робить нас сильнішими. Навіть у найгірші часи. Я пам’ятаю,

як ми всі збиралися біля бабусі Катерини. Вона розповідала історії про кохання, війну,

життя...

— Так, — задумливо сказав Андрій. — Її слова завжди звучали, ніби вона знала

більше, ніж хотіла сказати.

Марія кивнула, опустивши очі.

— Мені зараз не вистачає таких моментів. Це було так... затишно. Як ти думаєш, ми ще

зможемо повернути хоча б частинку того часу?

Андрій підняв руку і обережно торкнувся її плеча.

— Ми зможемо. Але треба почати тут і зараз. Навіть у цьому світі, повному хаосу,

важливо будувати щось нове.

Марія вдихнула глибше, відчуваючи теплоту його слів.

— Можливо, ти маєш рацію. Почнемо з цього чаю, — пожартувала вона, показуючи

кошик із травами. — А потім — подивимося.

Їхні погляди зустрілися, і між ними знову виникла та невидима нитка, яка пов’язувала

два серця, готові боротися за своє майбутнє.Раптом з лісу почувся тріск гілок. Обоє насторожено повернули голови у бік звуку. З-за

дерев вийшов хлопчик, років десяти, з переляканими очима та запиленою курткою.

— Допоможіть, будь ласка! — задихано прохрипів він. — Моя мама… Вона… —

хлопчик не зміг договорити, почавши плакати.

Марія швидко підійшла до нього, поклавши руки на його плечі.

— Заспокойся, любий. Що сталося? Де твоя мама? — м’яко запитала вона.

Андрій тим часом насторожено озирнувся навколо, тримаючи руку на ножі, що висів у

нього на поясі.

— Вона в будинку… там… — хлопчик показав у бік густого лісу. — Вона поранена. Будь

ласка, допоможіть!

— Веди нас, — твердо сказав Андрій, киваючи Марії. — Ми допоможемо.

Хлопчик побіг вперед, а Марія та Андрій рушили за ним, відчуваючи, що їхній день,

який починався так мирно, тепер стане випробуванням.

Коли вони наблизилися до маленької хати, прихованої серед дерев, Андрій помітив

сліди, що вели до дверей. Земля була вкрита кров’ю, а поруч лежала розбита миска.

Від цього виду його серце стиснулося, але він зберігав спокій.

— Мамо! — вигукнув хлопчик, вбігаючи в хату. Усередині було темно, і запах крові

заповнив повітря.

Марія ступила за ним і побачила жінку, яка лежала на дерев’яному ліжку. Її обличчя

було блідим, а під ногою була імпровізована пов’язка, просякнута кров’ю.

— Вона втратила багато крові, — прошепотіла Марія, нахиляючись до жінки. Вона

швидко почала розв’язувати вузли на пов’язці, щоб перевірити рану.

Андрій увійшов, тримаючи свою сумку. Він дістав аптечку, яку завжди носив із собою.

— Вода є? — коротко запитав він хлопчика, що стояв поруч.

— Так! Зараз принесу! — хлопчик кинувся до відра біля дверей.

Марія працювала швидко, але обережно. Жінка відкрила очі й слабким голосом

промовила:

— Мій син... не залишайте його...

— Тихо, не говоріть. Ми тут, — заспокоїла її Марія, тримаючи її руку.Андрій швидко почав дезінфікувати рану, працюючи впевнено, ніби робив це вже тисячі