Українці: Генеза народу

Хто ми є та звідки прийшли? Це питання торкається кожного народу світу. Та особливо загострюється воно для українців у двадцять першому столітті, який став часом відродження, стойкості та боротьби за своє "я".

Непросто спиратись на історію походження, коли тривалий час її перекручували чи забороняли для простого люду. Та сьогодні у нас є нагода зайнятись цим. Сучасні наукові дані з генетики, археології та історії допоможуть пролити світло на те, хто ми є насправді.

Ця книга стане маршрутом у тисячі років назад і покаже, як у цілині різнорідних культур, міграцій та імперій викристалізувався народ з особливим духом, зв'язком з землею та вічною тягою до свободи — українці.

На території сучасної України, між Дніпром і Карпатами, з кінця шостого тисячоліття до н.е. існувала високорозвинена аграрна цивілізація — Трипільська культура (або Кукутень-Трипілля). Археологи знаходять величезні поселення, де жили тисячі людей, часто з плануванням вулиць, площею понад 100 гектарів. Це перші відомі «протоміста» Європи.

Культури Трипілля відзначались розвитком землеробства, гончарства, ткацтва та культовими практиками. Їхні керамічні вироби прикрашені складною символікою — спіралі, меандри, ромби — які, за однією з гіпотез, мають космогонічне чи календарне значення. Символіка, схожа на трипільську, пізніше з’являється в народному мистецтві українців: писанкарстві, вишивці, різьбі по дереву.

Немає прямих доказів, що трипільці були предками українців у прямій лінії. Проте культурні й територіальні зв’язки не виключають впливу на наступні хвилі населення. Їх спосіб життя — осіле землеробство, шанування родючості, жіночі божества — сформували ментальні архетипи, що згодом могли трансформуватися в традиції слов’ян.

Близько 3000–2700 р. до н.е. Трипільська культура зникає. Причини й досі остаточно не з’ясовані: чи це були природні зміни, чи вторгнення кочовиків з півдня або сходу. Проте відлуння цієї великої цивілізації залишилось у ґрунті, у глині та, можливо, у глибинах культурної пам’яті.

Після Трипілля важливим етапом в етногенезі стала Середньостогівська культура (4500–3500 р. до н.е.), що охоплювала території від Дніпра до Дону. Саме середньостогівців вважають одними з перших, хто приручив коня — винахід, що змінив хід історії людства.

Ця культура була кочово-осілою, з елементами скотарства та землеробства. Вона дала початок тим формам господарювання, які домінували в степовій зоні протягом тисячоліть. Важливо також те, що середньостогівці, ймовірно, належали до індоєвропейської мовної спільноти — найдавнішої відомої родини мов, до якої належить і українська.

Розкопки курганів виявили характерні ознаки поховань: витягнуті тіла в позі сну, орієнтація на схід, супровідні знаряддя та прикраси. Це свідчить про сформовані уявлення про потойбіччя, культ предків та воїнську культуру, яка стане важливою складовою і майбутнього козацького духу.

Наступна культура, яка охопила більшість степів України — це Ямна культура (3500–2300 р. до н.е.). Саме з нею більшість сучасних науковців пов’язують розселення індоєвропейців по Європі та Азії.

Ямна культура була номадичною, тобто кочовою. Її представники користувалися возами, прирученими кіньми, вирощували худобу і мігрували широкими просторами. Їх поховання — у глибоких ямах під курганами — дали назву самій культурі.

Ці люди були могутніми вояками та вмілими організаторами — саме вони могли започаткувати певні ранні форми племінної ієрархії. Вважається, що їхній генетичний внесок у населення Східної Європи, зокрема українців, дуже значний. Саме з Ямною культурою пов'язують появу ранніх індоєвропейських мов у Європі.

Кіммерійці — найдавніший з історично зафіксованих народів, що мешкав на території сучасної України в добу раннього заліза (IX–VII ст. до н.е.). Їх згадували вавилонські, ассирійські й давньогрецькі джерела. Саме кіммерійці першими принесли технологію виробництва залізної зброї в Причорномор'я.

Відомо, що вони були вершниками та кочовими воїнами, що здійснювали набіги на Малу Азію та Передню Азію. Їх культура маловивчена, оскільки археологічних джерел обмаль, однак згадки про них залишили глибокий слід у грецьких міфах і переказах.

Археологічно їх ототожнюють із частиною пам’яток культур типу чорноліської чи білозерської. Вони заклали основу кочового способу життя, що пізніше розвинеться у скіфів.

Скіфи (VII–III ст. до н.е.) — могутній і войовничий народ, який панував на території українських степів понад чотири століття. Геродот присвятив їм окрему частину своєї «Історії», описуючи їхні звичаї, поховання, воєнне мистецтво і вірування.

Скіфи були кочівниками, майстрами іконографії, золотарства і зброярства. Їхні царські кургани, такі як Товста Могила чи Чортомлик, вражають багатством поховань і свідчать про розвинену соціальну ієрархію.

Вони залишили по собі не лише мистецьку спадщину, а й вплив на мовні та культурні процеси. Частина скіфського населення, ймовірно, з часом асимілювалась із осілими землеробськими племенами — зокрема, з ранніми слов’янами.

Сармати (III ст. до н.е. — IV ст. н.е.) прийшли з-за Волги та витіснили скіфів з причорноморських степів. Вони продовжили традиції кочового скотарства і вели активні війни з Римом, Грецією, пізніше — з готами та гунами.

Цей союз іраномовних племен залишив слід у гідронімах, топонімах і, можливо, у фольклорних образах, які збереглися в казках та героїчних піснях. У сарматській культурі жінки-воїни відігравали важливу роль — саме з ними пов'язують легенди про амазонок.

Сармати частково осідали в степах, частково асимілювались з місцевими племенами. Їхній спадок — це не лише зброя і кургани, а й ідеї воїнської честі, що згодом перегукуються в лицарському та козацькому кодексі честі.

Формування праслов’янської спільноти відбувалося в І тисячолітті до н.е. в басейні Вісли, Дніпра та Прип’яті. Археологічно ця епоха відображена в таких культурах, як Зарубинецька (III ст. до н.е. — І ст. н.е.), Черняхівська (ІІ–V ст. н.е.) та Київська (III–V ст.). Саме в цей період починається кристалізація мови, обрядів та соціального устрою, які згодом стануть основою для трьох гілок слов’ян — західних, південних та східних.