Розділ 23

Лукас: 

Північні Схили не знали милосердя. Вітер тут не просто дув — він шепотів голосами тих, хто заблукав у Порожнечі тисячі років тому. Гавриїл стояв на краю прірви, його сірий плащ зливався зі скелями, а постать здавалася частиною самого каменю.

— Ти дихаєш занадто голосно, Лукасе, — сказав він, не повертаючись. — Ти слухаєш свої легені, а маєш слухати ритм гір.

— Тут холодно, Гавриїле. Моя магія... вона замерзає всередині, — я обхопив себе руками, намагаючись вгамувати дрижаки.

— Магія не може замерзнути. Замерзає лише твоя воля, — він нарешті обернувся. — Твій батько, Даміан, бився не мечем, а своєю люттю. Твоя мати, Селеста, зцілювала не руками, а своєю надією. А що є в тобі, хлопчику, окрім їхніх спогадів?

Я мовчав. У мені була лише порожнеча і той дивний срібний листок, який я вирвав із дерева в нашому саду.

— Візьми свій кристал, — наказав Гавриїл. — Сьогодні ми не будемо розмовляти. Сьогодні ми будемо бачити.

Я дістав розколотий камінь. Насінина, яку я посадив удома, залишила в кристалі порожнину, яка тепер світилася м’яким фіолетовим світлом. Гавриїл підійшов і торкнувся мого лоба своїм холодним пальцем.

Світ вибухнув.

Я більше не бачив скель. Я бачив нитки. Мільярди золотих і чорних ниток, що пронизували все живе. Вони перепліталися, утворюючи складний візерунок. Деякі нитки були міцними, як сталеві троси, інші — тонкими, як павутиння, і вони постійно рвалися.

— Це Резонанс, — пролунав голос Гавриїла прямо в моїй голові. — Кожен твій вдих змінює цей візерунок. Якщо ти смикнеш занадто сильно — світ зламається. Якщо не триматимеш зовсім — він розсиплеться.

Раптом одна з чорних ниток, що йшла з глибини прірви, почала товстішати. Вона ставала схожою на змію, що пожирає сусідні золоті промені.

— Дивись уважніше, Лукасе, — голос Гавриїла став гострим. — Воно йде за тобою.

Гавриїл : 

Я бачив, як хлопець бореться з видінням. Його обличчя зблідло, а навколо пальців почали з’являтися маленькі іскри срібного полум’я. Він був талановитим, можливо, занадто талановитим для цього спокійного світу.

Але Порожнеча не забула поразки в Цитаделі. Вона виховала нове створіння — Тіньового Мисливця. Це не був демон чи ангел. Це був згусток чистого заперечення, істота без імені, чия єдина мета — повернути "помилку" природи, якою був Лукас, назад у небуття.

Мисливець з’явився з туману. Він не мав чіткої форми — просто пляма абсолютного мороку, яка поглинала світло навколо себе. Навіть сніг під його "ногами" не танув, а просто зникав.

— Гавриїле... — прошепотів Лукас, виходячи з трансу. — Я відчуваю... порожнечу. Вона голодна.

— Це твоє перше хрещення, сину Даміана, — я відступив у тінь скель. — Я не буду битися замість тебе. Якщо я втручуся, Порожнеча відчує мою силу і прикличе сюди армію. Ти маєш перемогти його своїм власним ритмом.

Мисливець зробив випад. Його "рука" перетворилася на довгий чорний шип, спрямований прямо в серце хлопця.

Лукас : 

Страх скував мої рухи, але в останній момент я згадав дерево в нашому саду. Я згадав, як воно росло — не борючись із землею, а стаючи її частиною.

Я не став закриватися руками. Я просто стиснув кристал і уявив, як фіолетове світло всередині нього стає моїм диханням.

— Я не боюся тебе, — сказав я, і мій голос прозвучав не по-дитячому глибоко.

Удар Мисливця пройшов крізь мене, наче крізь дим. Я не став твердим — я став порожнім, як і він. Але в моїй порожнечі була іскра.

Я схопив Мисливця за його темну сутність. Мої руки пекло, наче я тримав розпечене вугілля, але я не відпускав. Фіолетове полум’я з кристала почало перетікати в тіло Мисливця.

Це не була руйнація. Це було наповнення. Я віддавав йому свої спогади: запах яблук у саду, тепло материнських рук, сміх батька, шелест срібного листя. Порожнеча не витримала ваги життя.

Мисливець почав кричати — звук був схожий на розривання паперу. Його темна форма почала світлішати, стаючи прозорою, поки нарешті він не розсипався на мільйон іскорок, які миттєво згасли в холодному повітрі гір.

Я впав на коліна, важко дихаючи. Кристал у моїй руці тепер був абсолютно прозорим, як чиста сльоза.

Даміан: 

Я відчув це навіть за сотні миль. У нашому саді срібне дерево раптом спалахнуло яскравим світлом, а потім на ньому розпустилися перші квіти — білі, з чорними серединками.

— Він переміг, — сказав я Селесті, яка стояла поруч.

Вона мовчки кивнула, витираючи сльози. Ми обоє розуміли: Лукас більше не повернеться до нас тим хлопчиком, який збирав камінці біля річки. Він став Захисником.

Гавриїл: 

Я підійшов до Лукаса і поклав руку на його посивіле від напруги пасмо волосся. Тепер він став ще більше схожим на свою сестру Елірію.

— Ти наповнив Порожнечу сенсом, — сказав я з повагою. — Це те, чого не зміг зробити я за мільйони років. Ти не просто воїн, Лукасе. Ти Творець.

— Я хочу додому, Гавриїле, — прошепотів він. — Я хочу побачити маму й тата.

— Ти повернешся, — кивнув я. — Але шлях буде довшим, ніж ти думаєш. Бо тепер, коли ти відкрив свою силу, інші світи теж почули твій голос. І вони прийдуть, щоб спитати твою пораду... або твою кров.

Я вказав на горизонт. Там, над Забутими Пустками, небо розійшлося, відкриваючи прохід у зовсім інше місце — місце, де дерева були золотими, а міста літали в хмарах.

— Це Едем, — сказав я. — Твоє справжнє коріння. І вони кличуть тебе, Лукасе. Ти маєш піти туди, щоб завершити те, що почали Селеста та Даміан. Ти маєш повернути світло в дім, який вони колись покинули.

Лукас підвівся, дивлячись на золоте сяйво вдалині. Його шлях тільки починався.