Розділ 21

Лукас : 

Мені виповнилося десять, і світ навколо раптом став іншим. Батько каже, що це просто дорослішання, але я відчуваю, що він щось приховує. Мати часто дивиться на мене так, ніби бачить крізь моє тіло щось далеке й сяюче.

Сьогодні я знову пішов до річки Стікс. Вона більше не тече чорною водою, як у старих казках Елірії, але на її дні все ще лежать дивні камені — гладкі, чорні, з золотими прожилками.

Я дістав той самий камінь, який знайшов п’ять років тому. Він став теплішим. Щоразу, коли я стискаю його, у моїх вухах починає звучати дивний гул — наче тисяча голосів співають одну ноту.

— Лукасе! — голос Елірії розірвав тишу.

Вона йшла берегом, збираючи м’яту. Її волосся, хоч і стало звичайним, на сонці все ще відсвічувало сріблом. Вона знає про мене більше, ніж батьки. Я це відчуваю.

— Чому цей камінь гріє мою руку навіть у холодній воді? — запитав я, показуючи їй свою знахідку.

Елірія зупинилася і довго дивилася на мою долоню. Її обличчя стало серйозним.

— Бо він пам'ятає твого батька, Лукасе. І твою матір. Цей камінь — уламок того, що вони зруйнували, аби ти міг народитися. Ти відчуваєш Резонанс, хоча в тобі немає ні крил, ні рогів.

— Що таке Резонанс? — я затамував подих.

— Це коли світло і тінь погоджуються жити в одному серці, — вона посміхнулася і пішла далі, залишивши мене з новими питаннями.

Даміан: 

Я бачив їх з пагорба. Лукас стає занадто цікавим. Його сила прокидається не так, як у нас із Селестою. У нас це був вибух, біль, падіння. У нього — це тихий ріст дуба, який розриває камінь корінням.

— Він копія тебе, коли ти злився, — Селеста підійшла ззаду і поклала голову мені на плече.

— Я не хочу, щоб він знав той гнів, Селесто. Я хочу, щоб він просто був фермером, або вчителем, або... ким завгодно, тільки не воїном.

— Ми не можемо обрати його шлях, Даміане. Ми лише можемо дати йому міцний ґрунт під ногами. Ти бачив його очі сьогодні вранці?

Я кивнув. На мить, коли Лукас дивився на сонце, його зіниці спалахнули фіолетовим. Це був знак. Порожнеча, яку ми вигнали, залишила слід. Не як ворог, а як пам'ять.

— Гавриїл спостерігає за ним, — сказав я похмуро. — Я відчуваю його присутність у холодному вітрі з півночі.

— Гавриїл більше не небезпечний, — Селеста зітхнула. — Він просто самотній мандрівник, який шукає те, що ми знайшли тут.

Лукас : 

Ввечері, коли всі заснули, я вийшов на поріг. Ніч була тихою, але небо... небо було дивним. Сузір’я Резонансу сяяло так яскраво, що я бачив кожну лінію пера і терну.

Я заплющив очі й стиснув камінь у кулаці.

"Хто я?" — прошепотів я в темряву.

Раптом вітер стих. Перед моїми очима з’явилося видіння: величезна біла постать із чорними очима. Вона не лякала мене. Вона схилила голову в поклоні.

— Ти — міст, — пролунав голос у моїй голові. — Ти той, хто поєднає те, що було розірвано.

Я розплющив очі. Камінь у моїй руці розколовся навпіл. Всередині нього не було золота — там була маленька насінина, яка світилася ніжним фіолетовим світлом.

Я зрозумів. Мої батьки закінчили війну, але вони не закінчили творення світу. Вони дали мені життя, але насіння нового майбутнього я маю посадити сам.

Я пішов у центр нашого саду, розгріб землю руками і поклав туди насінину.

— Рости, — сказав я. — Рости разом зі мною.

Селеста: 

Я спостерігала за ним через вікно. Лукас закопував щось у землю, і над цим місцем на мить піднялася легка хмаринка срібного пилу.

Я обернулася до Даміана, який спокійно спав. На його обличчі більше не було тіні минулого. Ми зробили свою справу. Ми врятували світ. Тепер цей світ належить Лукасу.

Я лягла поруч із чоловіком і закрила очі. Десь глибоко в землі насінина Резонансу пустила перший корінь. Це був початок нової глави, яку писатимемо вже не ми.

Завтра Лукас прокинеться і побачить перший пагін нового дерева. Дерева, яке не належатиме ні Раю, ні Пеклу. Воно належатиме Людям.