Розділ 18

Даміан: 

Цитадель Порожнечі не була збудована з каменю. Вона була виткана з тиші та забуття. Чорна вежа здіймалася над Забутими Пустками, наче гостра голка, що проколола саме небо. Навколо неї кружляли тисячі Тіней — колишніх душ, які втратили надію.

Мій загін стояв біля підніжжя. Ми були втомлені, наші плащі перетворилися на лахміття, а обличчя вкривав сірий пил.

— Даміане, — Селеста взяла мене за руку. Її долоня була холодною, але очі світилися рішучістю. — Ти відчуваєш це? Вежа дихає. Вона п'є силу Елірії навіть звідси.

— Я відчуваю дещо інше, — процідив я через зуби. — Я відчуваю свого брата. Він чекає на нас на вершині.

Раптом із воріт Цитаделі вийшла постать. Це не був Гавриїл. Це був Асмодей. Але він виглядав жахливо: половина його обличчя була стерта, наче розмита на старому фото, а замість однієї руки звивалося щупальце темряви.

— Брат... — прохрипів він, падаючи на коліна в пісок. — Допоможи... Гавриїл... він збожеволів. Він не хоче порядку. Він хоче стерти все. Порожнеча поглинає мене... вона не слухається більше нікого.

— Чому я маю тобі вірити? — я виставив меч вперед. — Ти зрадив нас біля Вівтаря.

— Бо я хочу жити! — закричав Асмодей, і з його очей потекла чорна рідина. — Він тримає Гавриїла як маріонетку. Але справжнє серце Порожнечі — у підземеллях. Якщо ви не знищите його, Елірія стане лише батарейкою для вічної темряви.

Селеста: 

Я бачила, як Даміан вагається. Асмодей був його болем і його минулим. Але я дивилася на Елірію. Вона стояла нерухомо, дивлячись на вершину вежі. Її Резонанс пульсував так сильно, що трава під її ногами спалахувала й гасла щосекунди.

— Він не бреше, Даміане, — сказала я тихо. — Порожнеча поїдає саму себе. Це її природа.

— Добре, — Даміан кивнув Баалу та Еліелю. — Ведіть загін за Асмодеєм до підземелля. Спробуйте зруйнувати Серце. А ми з Селестою та Елірією підемо вгору. Ми маємо зустріти Гавриїла.

Розподіл сил був ризикованим, але іншого виходу не було. Ми почали підйом нескінченними гвинтовими сходами, що здавалися живими. Стіни шепотіли наші імена, нагадуючи про все, що ми втратили.

На середині шляху простір навколо нас розширився, перетворившись на величезну залу без стелі. Там, на троні з уламків ангельських крил, сидів Гавриїл.

— Ви прийшли вчасно, — Гавриїл підвівся. Його шість чорних відростків за спиною розправилися, як павучі лапи. — Селесто, Даміане... я підготував для вас дарунок. Останню милість.

Він клацнув пальцями, і простір між нами розколовся. Я побачила видіння: наш Притулок у вогні, Баала та Еліеля, закутих у кайдани темряви. А потім — себе, мертву, з ненародженою дитиною, яка ніколи не побачить світла.

— Зупини це! — крикнула я, хапаючись за живіт.

— Це не видіння, Селесто. Це майбутнє, якщо ви не погодитеся на мою умову, — Гавриїл подивився на Даміана. — Віддай мені Елірію. Вона — чиста енергія. З нею я зможу "зашити" світ і зробити його статичним, безпечним, без болю і без смерті. Натомість я відпущу вас. Ви повернетеся в Притулок, ви народите сина, ви проживете довге людське життя в спокої. Хіба це не те, про що ти мріяв ? 

Даміан застиг. Я бачила, як його пальці на руків'ї меча побіліли.

Даміан: 

Угода Гавриїла була отрутою в золотій обгортці. Спокій. Життя для Селести. Майбутнє для нашого малюка. Все, заради чого я став людиною. Мені потрібно було лише віддати Елірію — дівчинку, яка за один день стала моєю донькою.

Я подивився на Елірію. Вона дивилася на мене з такою довірою, що в мене перехопило подих. Вона знала, що я виберу.

— Ти обіцяєш їм безпеку? — запитав я, роблячи крок до Гавриїла.

— Клянуся залишками мого світла, — відповів архангел-тінь. — Вони будуть недоторканними.

Я обернувся до Селести. Вона хитала головою, її очі були повні сліз.

— Даміане, ні... не смій...

— Пробач мені, — сказав я і... замахнувся мечем.

Але мій удар був спрямований не в Гавриїла. Я вдарив по підлозі, прямо в те місце, де пульсувала чорна жила вежі.

— Я не торгую своїми дітьми! — ревів я. — Ми не прийшли просити спокою, Гавриїле! Ми прийшли побудувати його самі!

Елірія миттєво зрозуміла мій маневр. Вона підстрибнула в повітря, її тіло розчинилося в срібному сяйві. Вона стала живою стрілою Резонансу, яка врізалася прямо в груди Гавриїла.

Елірія : 

Це була не битва, це було злиття. Я увірвалася в його свідомість, наче вихор. Я побачила все: як він боявся самотності після зникнення Творця, як він намагався врятувати світ, але став його катом.

— Тобі не потрібна Порожнеча, Гавриїле! — кричала я всередині його думок. — Тобі потрібне прощення!

Ззовні вежа почала руйнуватися. Підземелля, де Баал і Асмодей нищили Серце, здригнулося від вибуху.

Гавриїл схопив мене за горло своїми чорними відростками, намагаючись висмоктати мою силу.

— Ти лише дівчинка! Ти нічого не знаєш про вічність!

— Я знаю про сьогодні! — відповіла я і випустила весь свій Резонанс одним потужним імпульсом.

Світло і Тінь змішалися в такій пропорції, що сама реальність навколо нас почала плавитися. Вежа Цитаделі почала осідати, розсипаючись на попіл.

Даміан підхопив Селесту, закриваючи її собою від уламків. Я бачила їх крізь завісу світла — вони були моїм якорем. Заради них я мала вижити. Заради того малюка, який скоро прийде в цей світ.

Гавриїл закричав, коли його чорна броня почала тріскатися, випускаючи сліпуче біле світло, яке він так довго придушував. Порожнеча виходила з нього, як отрута з рани.

— Селесто... Даміане... — його голос став чистим на мить. — Біжіть... Вежа падає...

Останнє, що я пам'ятаю — це падіння в нескінченну сіру прірву, і теплу руку Даміана, яка в останній момент вхопила мене за зап'ястя.

Селеста: 

Коли пил осів, ми стояли посеред руїн Цитаделі. Вежі більше не було. Шрам на небі став блідим і ледь помітним.