Розділ 17

Даміан: 

Ми йшли вже третій день. Притулок Сутінкового Попелу залишився далеко позаду, прихований ранковими туманами річки Стікс. Перед нами розстилалися Забуті Пустки — територія, яка раніше не належала ні Раю, ні Пеклу. Це була "нічийна земля", де реальність розшаровувалася, як старий пергамент.

Мій загін складався з дванадцяти найкращих бійців. Попереду йшла Елірія, її кроки були впевненими, а фіолетове сяйво її очей освітлювало нам шлях навіть крізь густий сірий пил Пусток. Селеста йшла поруч зі мною, її рука часто торкалася живота — наш секрет став нашою найбільшою силою і найбільшим страхом.

— Тут повітря пахне залізом і старими молитвами, — прошепотіла Селеста, щільніше загортаючись у плащ.

— Це місце, де помирають нездійснені мрії, — відповів я, міцніше стискаючи руків'я меча. — Гавриїл обрав цей шлях не просто так. Пустки живляться сумнівами.

Раптом земля під нашими ногами здригнулася. Пил почав підійматися вгору, утворюючи високі стовпи, які за мить перетворилися на гігантські дзеркальні поверхні. Ми опинилися в лабіринті з власного минулого.

Селеста: 

Я зупинилася перед одним із дзеркал. З нього на мене дивилася... я. Але та Селеста мала величезні білі крила, що сяяли сліпучим золотом. Вона тримала вогняний меч і дивилася на мене з презирством.

— Ти проміняла вічність на брудну хатину? — запитало відображення. Його голос звучав як церковний дзвін. — Ти носиш у собі дитину смертного, знаючи, що вона зів’яне, як квітка восени? Ти зрадила свій рід, Селесто.

Я відчула, як холод підступає до серця. Моє зап’ястя з чорним терном почало пекти.

— Я не зрадила, — прошепотіла я. — Я обрала життя. Справжнє, болюче, але живе.

— Ти обрала смерть, просто повільну, — відображення простягнуло руку крізь скло, і я відчула, як моє світло починає витікати до нього.

— Селесто, не дивись! — крик Елірії пролунав десь здалеку.

Я заплющила очі й потягнулася до відчуття тепла в моєму животі. Ця маленька іскорка життя була реальнішою за будь-яке ангельське минуле. Я уявила, як мій чорний терен проростає крізь дзеркало, розбиваючи ілюзію на тисячу уламків.

Пролунав дзвін розбитого скла. Коли я відкрила очі, переді мною була лише сіра пустеля. Але Даміан і решта загону все ще були в пастці своїх відображень. Баал бився зі своєю тінню, яка нагадувала йому про тортури в Безодні. Еліель плакав перед дзеркалом, де бачив свою сім'ю, яку він покинув.

Елірія : 

Я бачила, як вони зникають. Мої батьки, мої друзі — вони всі тонули у власних спогадах. Пустки висмоктували їхній Резонанс, готуючи їх до приходу Гавриїла.

Я не бачила в дзеркалах свого минулого, бо в мене його майже не було. Але я бачила майбутнє. Тисячі варіантів, де світ згорає, і лише один, де ми виживаємо.

— Досить! — мій голос розірвав тишу Пусток.

Я вдарила обома руками в землю. Мій Резонанс вирвався назовні не квітами, а хвилею чистої, первісної енергії. Срібло і фіолет змішалися, утворюючи купол, який почав розширюватися, спопеляючи дзеркальні стовпи.

— Прокиньтеся! — кричала я. — Ми не те, ким ми були! Ми те, ким ми стали разом!

Першим прийшов до тями Даміан. Він важко дихав, його меч був занурений у пісок. Він підвівся і миттєво підхопив Селесту, яка ледь не впала. Один за одним наші воїни звільнялися від ілюзій.

Але ціна була високою. Моя спалах-хвиля привернула увагу того, хто чекав на нас у самому серці Пусток.

Даміан: 

З-за горизонту, де небо зливалося з попелом, почала підійматися величезна постать. Це не був Гавриїл. Це було щось набагато давніше. Перший Страж Порожнечі. Величезний центавр, витканий із зоряного пилу та уламків небесних сфер. Замість обличчя в нього була сяюча діра, яка засмоктувала світло навколо.

— Захищайте Елірію! — скомандував я. — Стрій "Півмісяць"!

Наші бійці миттєво оточили дівчину. Баал виставив свій щит, Еліель приготував лук. Але Страж просто тупнув ногою, і під нами розверзлася прірва.

— Він хоче розділити нас! — крикнула Селеста. Вона підняла руки, і коріння з-під піску почало сплітати містки над прірвою, тримаючи нас вкупі.

Страж замахнувся величезним списом, зробленим із застиглого часу. Удар прийшовся прямо по куполу Елірії. Тріск був такий, ніби розкололося саме небо. Елірія впала на коліна, з її носа потекла тонка цівка крові — сріблястої, як ртуть.

— Еліріє! — я кинувся до неї, але Страж знову замахнувся.

— Тату, йди... — прошепотіла вона. — Я маю це зробити сама. Це моє хрещення.

Вона підвелася. Її волосся розвівалося на вітрі, якого не існувало. Вона відкинула свій дерев’яний меч і просто простягнула порожні долоні до Стража.

— Ти — порожнеча, — сказала вона спокійно. — Але я — наповнення. Ти — тиша, але я — пісня.

Вона почала співати. Це не було схоже на людський спів. Це була вібрація, яка змушувала кожну піщинку в Пустках танцювати. Страж завмер. Його спис почав розсипатися на іскри. Діра на його обличчі почала заповнюватися світлом.

Елірія підійшла до нього впритул і поклала руку на те місце, де мало бути серце.

— Відпочинь. Твій час варти закінчився.

Страж видав звук, схожий на видих вітру, і розсипався на тисячі дрібних сяючих метеликів, які на мить освітили всю пустелю, а потім зникли.

Селеста: 

Ми стояли посеред тиші, приголомшені тим, що щойно побачили. Елірія обернулася до нас. Вона виглядала втомленою, але в її очах з’явилася нова глибина. Вона перемогла не силою зброї, а силою прийняття.

— Ми пройшли Забуті Пустки, — сказала вона тихо. — Але попереду Цитадель Порожнечі. Гавриїл чекає нас там. І він бачив усе.

Даміан підійшов до неї  й мовчки обняв. Я приєдналася до них. Ми відчували серцебиття одне одного — три ритми, що зливалися в один великий Резонанс.

— Ми зупинимося на перепочинок тут, — сказав Даміан, дивлячись на загін. — Нам потрібні сили. Завтра ми побачимо ворота Цитаделі.