Розділ 16

Даміан: 

Ранок у Притулку почався не зі співу птахів, а зі звуку металу об камінь. Я виковував нові мечі для нашої Варти. Кожен удар молота відбивався в моїх скронях ритмом тривоги. Моріель не з'являлася вже три дні, і ця відсутність була гіршою за будь-яке погане пророцтво.

— Твоя стійка занадто напружена, тату, — голос Елірії пролунав прямо за моєю спиною.

Я обернувся. Вона стояла в легкому тренувальному костюмі, який ми зшили зі шкіри та грубого полотна. Її вісімнадцятирічне тіло було ідеальним поєднанням ангельської грації та демонської сили. Вона тримала в руках дерев'яний тренувальний меч.

— Стійка має бути як корінь дуба, але рух — як течія річки, — сказав я, витираючи піт. — Давай перевіримо твій «Резонансний удар».

Ми вийшли на тренувальний майданчик. Навколо нас зібралися поселенці. Вони дивилися на Елірію з повагою, змішаною зі страхом. Вона була їхньою надією, але водночас нагадуванням про те, наскільки ми всі змінилися.

Елірія зробила випад. Її рухи були настільки швидкими, що я ледь встигав блокувати удари. Але головне було не в швидкості. Щоразу, коли наші мечі зіштовхувалися, повітря навколо нас вібрувало фіолетовим світлом.

— Ти відчуваєш це, Еліріє? — запитав я, важко дихаючи. — Не бий м'язами. Бий наміром. Твоя воля має стати гострішою за сталь.

Вона зупинилася, заплющила очі, і раптом її тренувальний меч спалахнув. Дерево не згоріло — воно перетворилося на щось схоже на прозорий кристал, заповнений темним полум'ям. Одним легким рухом вона розсікла масивне тренувальне опудало навпіл.

— Це... це було не просто світло, — прошепотів Баал, що спостерігав осторонь. — Це була сама суть Резонансу.

Елірія опустила меч. Її очі — срібне і фіолетове — світилися несамовито.

— Я бачу його, тату. Гавриїла. Він не на півночі. Він ближче. Він стоїть на краю нашого зору, там, де сонце ніколи не заходить повністю. Він чекає, поки ми зробимо перший крок.

Селеста: 

Поки Даміан вчив Елірію воювати, я вчила її берегти. Ми пішли в глибину лісу, де земля була найбільш чутливою до змін. Я хотіла показати їй, як зцілювати світ, який Гавриїл намагається отруїти.

— Мамо, чому ти так часто тримаєш руку на животі? — запитала Елірія, зупиняючись біля струмка.

Я здригнулася. Я ще нікому не казала, навіть Даміану. Але Елірія, з її загостреним відчуттям життя, не могла цього не помітити.

— Тому що в цьому світі, де пахне попелом і війною, зародилося щось дуже чисте, — я взяла її руку і приклала до свого живота.

Елірія завмерла. Її очі розширилися, а на губах з'явилася ніжна посмішка.

— Він маленький... як іскорка. Але він справжній. Не такий, як я, виткана з магії. Він — частина вашої плоті та крові.

— Це наш спільний з Даміаном малюк, Еліріє. І це те, за що ми будемо битися найсильніше. Ми не дозволимо Порожнечі забрати його майбутнє.

Раптом ліс навколо нас став сірим. Кольори квітів зблідли, а вода в струмку вкрилася тонкою плівкою льоду. Птахи замовкли миттєво.

— Він тут, — прошепотіла Елірія, закриваючи мене собою.

З-за дерев вийшла постать. Це був Гавриїл. Його колись золоті обладунки тепер були чорними, як обвуглене дерево. Його обличчя було застиглою маскою спокою, але замість очей були два провали, заповнені зоряним пилом Порожнечі. За його спиною не було крил — замість них звивалися шість довгих, гострих відростків, схожих на лапи павука.

— Селесто, — його голос був схожий на шелест мертвого листя. — Ти завжди була надто емоційною. Ти проміняла вічне сяйво на цей бруд і... на це плотське розмноження.

— Гавриїле, зупинись! — я вийшла вперед, попри страх. — Це не ти! Порожнеча просто використовує твій біль від втрати порядку!

— Порядок — це і є Порожнеча, — Гавриїл зробив крок до нас, і трава під його ногами розсипалася на порох. — У світі без крил не має бути життя. Має бути лише тиша. Я прийшов забрати Дитя Резонансу. Вона не належить цьому світу. Вона — помилка, яку треба викреслити з літопису.

Елірія : 

Я відчула лють, якої ніколи не знала раніше. Це не була лють демона чи гнів ангела. Це була лють самої природи, якій загрожують знищенням.

— Я не помилка, — сказала я, виходячи назустріч Гавриїлу. — Я — відповідь.

Я підняла руки, і коріння дерев навколо нас вирвалося із землі, створюючи живу стіну між нами та колишнім архангелом. Фіолетовий вогонь охопив моє тіло. На моєму плечі мітка Резонансу розпеклася до білого кольору.

Гавриїл лише зневажливо махнув своєю чорною «лапою», і моя стіна з коріння розлетілася вщент. Він був неймовірно сильним. Його сила не була магією, це було саме анти-життя.

— Ти ще занадто молода, дитино, — прохрипів він. — Ти думаєш, що любов може зупинити ентропію Всесвіту?

У цей момент з лісу вилетів ніж, влучивши прямо в чорний наплічник Гавриїла. Слідом за ним з кущів вискочив Даміан. Його обличчя було перекошене від гніву.

— Відійди від них, брате! — крикнув він, стаючи між нами та ворогом. Його меч світився золотом, відбиваючи залишки сонячного світла.

Гавриїл зупинився. На мить у його порожніх очницях щось зблиснуло — можливо, спогад про те, як вони з Даміаном колись літали разом над хмарами. Але це швидко зникло.

— Ви всі помрете тут, — сказав Гавриїл. — Але не сьогодні. Сьогодні я просто хотів побачити те, що ви так відчайдушно захищаєте. Тепер я знаю ваші слабкі місця.

Він розчинився в повітрі, залишивши після себе запах озону і холоду. Ліс почав повільно повертати свої кольори, але ми знали — це була лише розвідка.

Даміан підбіг до нас, міцно обіймаючи мене і Селесту. Його руки тремтіли.

— Ви цілі? Що він сказав?

— Він знає про дитину, Даміане, — прошепотіла Селеста, притулившись до нього. — Він знає все.

— Тоді ми не будемо чекати, — Даміан подивився на мене, і в його погляді була сталь. — Еліріє, збирай Варту. Баал і Еліель мають бути готові. Ми виходимо на північ завтра на світанку. Ми не дозволимо йому прийти в наш дім знову. Ми підемо до серця його Порожнечі й вирвемо його з коренем.