Розділ 14

Селеста: 

Життя в Притулку Сутінкового Попелу стало ритмічним, як дихання. Стук сокир, плескіт річкової води та дим від багать створювали ілюзію спокою. Але я відчувала — цей спокій крихкий, як перший лід на калюжі. Моє зап’ястя з чорним терном пекло щоночі. Магія більше не була інструментом, вона стала органом чуття, який попереджав про наближення грози.

Минуло кілька тижнів після візиту Моріель. Наше поселення розрослося: тепер тут було понад п’ятдесят хатин. Колишні ангели навчилися вирощувати зерно, яке дивним чином проросло за лічені дні завдяки залишковій енергії Вівтаря. Колишні демони виковували знаряддя праці з болотної руди.

— Селесто, подивись на небо, — голос Астреї відірвав мене від сортування насіння.

Я підняла голову. Сонце було в зеніті, але навколо нього розпливалася дивна бліда пляма. Це не була хмара. Це виглядало так, ніби саму блакить неба хтось витер грубою ганчіркою, залишивши сіру, безжиттєву пустку. Шрам Небокраю. Порожнеча почала просочуватися у наш світ не знизу, а зверху.

— Вона росте, — прошепотіла Астрея. Її обрізані крила сіпалися під плащем. — Ті, хто працюють на полях, кажуть, що птахи перестали співати біля лісу. Тварини тікають на південь.

— Де Даміан? — я миттєво підхопилася.

— На березі. Він тренує Варту.

Я побігла до річки. Мої легені працювали на повну силу, і я вже не помічала, як важко дихати під час бігу. Бути людиною означало постійно боротися зі своїм тілом, але в цій боротьбі була правда, якої я не знала в Ефіріумі.

На березі Даміан стояв перед групою з двадцяти чоловік. Серед них були і кремезні колишні легіонери пекла, і тонкі, але жилаві колишні архангели. У їхніх руках були дерев'яні списи з обсидіановими наконечниками.

— Ваша сила не в м'язах! — кричав Даміан, обходячи стрій. — Ваша сила в тому, що ви відчуваєте ліворуч і праворуч від себе! Якщо один впаде — стрій розірветься, і Порожнеча з'їсть вас поодинці!

Він помітив мене, і його суворе обличчя на мить пом'якшало. Він кивнув своєму помічнику — колишньому демону на ім'я Баал, який тепер був найкращим теслярем поселення — і підійшов до мене.

— Ти теж це бачила? — запитав він, киваючи на небо.

— Шрам росте, Даміане. Моріель була права. Порожнеча — це не просто тінь, це голод. Вона висмоктує колір і звук із нашого світу.

— Ми не можемо просто чекати тут, поки небо впаде нам на голови, — Даміан стиснув кулаки. — Я збираю загін. Ми підемо до Розлому, де стояв Вівтар. Якщо Порожнеча приходить звідти, ми маємо знайти спосіб «зашити» цей розрив.

Даміан: 

Підготовка до походу зайняла два дні. Ми не мали магічних артефактів, лише те, що зробили своїми руками. Я викував собі короткий меч із уламка небесної сталі, який знайшов у руїнах. Він не світився, але був гострим і вірним.

Загін складався з дванадцяти добровольців. Селеста наполягла на тому, щоб іти з нами. Я хотів заперечити, хотів залишити її в безпеці поселення, але побачив її погляд — фіолетовий вогонь у її зіницях був яскравішим за будь-яке сонце. Вона була серцем нашого Резонансу. Без неї я був лише людиною зі шматком заліза.

Ми вирушили на світанку. Чим ближче ми підходили до епіцентру колишнього вибуху, тим дивнішим ставав світ. Дерева стояли без листя, хоча була середина літа. Трава під ногами перетворювалася на сірий попіл. Найгіршим була тиша. Абсолютна, вакуумна тиша, в якій звук власного серця здавався громом.

— Дивіться! — вигукнув Еліель, молодий колишній ангел, вказуючи вперед.

Ми вийшли на край величезного кратера. Там, де колись стояв Вівтар Рівноваги, тепер зяяла дірка в самій реальності. Це не була прірва в землі. Це була чорна пульсуюча сфера, яка висіла в повітрі, повільно обертаючись. Навколо неї кружляли уламки каміння, застиглі в невагомості.

Але найстрашніше було навколо сфери. Там стояли істоти. Вони були схожі на людей, але їхні тіла були напівпрозорими, наче витканими з диму. У них не було облич — лише порожні очні ямки, з яких капала темрява.

— Тіні Порожнечі, — прошепотіла Селеста, міцно стискаючи мою руку. — Це ті, хто здався. Ті, хто не зміг прийняти свою смертність.

Раптом сфера пульсувала, і з неї вийшов... Асмодей. Але це був уже не мій брат. Його шкіра стала попелястою, а вени на шиї пульсували чорним. Його очі були затягнуті плівкою, як у мерця.

— Ти все ж прийшов, Даміане, — його голос звучав одразу звідусіль, вібруючи в наших кістках. — Ти привів свою маленьку пташку прямо до пащі Вічності. Подивіться на цю велич! Тут немає болю, немає втоми, немає мозолів на руках. Тільки нескінченний спокій Порожнечі.

— Це не спокій, Асмодею, це смерть! — вигукнув я, вихоплюючи меч. — Ти став рабом того, чого сам не розумієш!

— Я став частиною сили, яка була до того, як ваш Всесвіт вигадав Світло і Темряву, — Асмодей підняв руку, і Тіні навколо нього почали рухатися в наш бік. — Віддайте мені свій Резонанс. Мені потрібна іскра вашого зв'язку, щоб розширити цю діру і звільнити світ від тягаря існування.

Селеста: 

Битва почалася миттєво. Тіні накинулися на наш загін, наче зграя голодних вовків. Наші воїни билися відчайдушно. Я бачила, як Баал відбивався важким молотом, а Еліель використовував свій спис із неймовірною грацією, притаманною лише колишнім воїнам неба.

Але Тіні були невловимими. Звичайна сталь проходила крізь них, лише на мить розриваючи димний силует, який тут же знову зростався.

— Даміане! Зброя не допоможе! — крикнула я, ухиляючись від пазурів Тіні, що пахли озоном і гниллю.

Я відчула, як мій чорний терен почав рости прямо під шкірою, обвиваючи моє передпліччя. Це було боляче, але цей біль давав мені силу бачити справжню суть речей. Я побачила нитки, що з'єднували кожну Тінь із чорною сферою.

— Нам потрібно розірвати зв'язок зі сферою! — я схопила Даміана за руку.

Він зрозумів без слів. Ми стали спина до спини в самому центрі хаосу. Навколо нас наші друзі створювали захисне коло, приймаючи удари Тіней на себе.