Розділ 12

Даміан: 

Земля під моїми босими ногами була холодною і вологою. Раніше я б просто пролетів над цим лісом, не помічаючи гострих гілок чи колючого терну, але тепер кожен крок був нагадуванням про мою нову вразливість. Мої легені пекли від швидкого бігу, а серце калатало в грудях, наче спійманий птах.

— Даміане, зупинись... — голос Селести ззаду був переривчастим.

Я різко обернувся. Вона стояла, спершись на стовбур старої верби, її дихання було важким. Її біла сукня, колись символ чистоти Ефіріуму, тепер була вкрита плямами землі та соку рослин. Вона витирала піт із чола, і я вперше помітив, як тремтять її пальці. У цьому світі без магії втома була нашим найпершим ворогом.

— Вони близько, Селесто, — я підійшов до неї, обережно беручи її за плечі. — Я чую тупіт їхніх коней. Асмодей не гає часу. Він зібрав тих, хто боїться тиші цього нового світу.

— Коней? — вона підняла на мене свої карі очі, в яких відбивався страх. — Демони ніколи не їздили на конях. Вони мали крила...

— Тепер у них немає крил, — відрізав я. — Але в них залишилася лють. І вони знайшли спосіб підкорити тварин цього світу.

Раптом ліс розірвав низький, вібруючий звук горна. Це був звук Пандемоніуму, але тепер він звучав інакше — грубо, без магічного відлуння. З-за пагорба з’явилася перша шеренга вершників. Це були колишні демони, одягнені в іржаві лати. Вони їхали на величезних чорних конях, очі яких горіли не вогнем, а звичайною звіриною злістю.

Попереду на золотистому коні їхав Асмодей. Мій брат. Він виглядав майже так само, як і раніше, але його розкішні чорні крила зникли, залишивши лише порожні отвори в його дорогому плащі.

— Вітаю, брате! — вигукнув він, зупиняючи коня за десять кроків від нас. — Я бачу, ти непогано влаштувався в цьому болоті. Твоя ангельська дівчинка виглядає... втомленою. Чи не заважка для неї земна гравітація?

Я зробив крок вперед, закриваючи Селесту собою. У мене не було меча, не було магії тіні, але я розправив плечі так, ніби за моєю спиною все ще була армія Безодні.

— Чого ти хочеш, Асмодею? — мій голос не здригнувся. — Ти отримав те, про що мріяв. Батько зник, трон Пандемоніуму вільний. Навіщо тобі ми?

— Трон? — Асмодей розсміявся, і цей сміх злякав птахів на деревах. — Який трон, Даміане? Світ став пласким і нудним. Я не хочу правити брудом і травою. Я хочу повернути те, що ви у нас вкрали. Я хочу знову бачити світ із висоти хмар. Я хочу відчувати, як світло серафимів плавиться під моїм поглядом!

Він зліз із коня і витягнув довгий, зазубрений ніж.

— Легенди кажуть, що якщо пролити кров перших Резонансних на Вівтарі, небо знову розколеться. І я заберу свої крила назад, навіть якщо для цього мені доведеться вирізати твоє серце.

Селеста: 

Я відчувала, як холодний жах підступає до горла, але водночас усередині мене прокидалося щось інше. Це не була магія Ефіріуму — холодна і відсторонена. Це було гаряче, людське почуття захисту. Я дивилася на Асмодея і бачила не могутнього демона, а жалюгідну істоту, яка не змогла прийняти дар свободи.

— Ти нічого не повернеш, Асмодею, — сказала я, виходячи з-за спини Даміана. — Світ не розколеться від крові. Він розколовся від нашої любові, і тільки вона може тримати його цілим. Ти хочеш магії? Подивись на свої руки. Ти можеш торкатися землі, ти можеш відчувати вітер, ти можеш дихати. Це і є найвищий Резонанс.

— Замовкни, пташко! — гаркнув Асмодей і кинувся вперед.

Все сталося дуже швидко. Даміан перехопив його руку з ножем. Почалася бійка — не магічна дуель, а жорстока, земна боротьба. Вони качалися по траві, впиваючись пальцями в горло одне одному. Я бачила, як з розбитої губи Даміана тече червона кров. Справжня червона кров, не чорна іхора демонів.

— Даміане! — я кинулася на допомогу, але двоє вершників перегородили мені шлях, наставивши списи.

— Стій на місці, ангеле, — прохрипів один із них. — Нехай брати вирішать свої справи.

Я впала на коліна, і мої пальці занурилися в землю. Я відчула її. Відчула вібрацію кожного корінця, кожної травинки. У цьому світі без крил магія не зникла — вона просто пішла вглиб. Вона стала частиною самої планети.

Я заплющила eyes. «Допоможи мені», — прошепотіла я, звертаючись не до старійшин, а до самої землі.

Моє зап’ястя з чорним терном раптом спалахнуло таким болем, що я ледь не знепритомніла. Але цей біль був провідником. Я відчула, як через моє тіло проходить потік енергії — фіолетовий, густий, як сутінки.

Я вдарила долонями по землі.

Даміан: 

Ніж Асмодея був уже біля мого горла. Його очі горіли божевіллям.

— Ти завжди був слабким, Даміане. Ти проміняв вічність на одну смертну жінку. Подивись на себе — ти стікаєш кров’ю, як звичайна тварина!

— Я... не один... — прохрипів я, намагаючись втримати його руку.

У цю мить земля під нами здригнулася. Це не був землетрус. Це був крик природи. З-під коріння старої верби вирвалися довгі, міцні ліани, вкриті гострими шипами. Вони рухалися, як живі змії, миттєво обплітаючи ноги Асмодея та його коней.

Вершники закричали від несподіванки, їхні коні здибилися, скидаючи вершників на землю. Ліани міцно притиснули Асмодея до коріння дерева, вибиваючи ніж із його рук.

Я відкотився вбік, важко дихаючи, і подивився на Селесту. Вона стояла з розпростертими руками, її волосся розвівалося на вітрі, а очі світилися тим самим фіолетовим вогнем, який ми бачили на Вівтарі. На її зап’ясті чорний терен сяяв, наче викуваний із темного світла.

Я подивився на свою руку. Золоте перо на моїй шкірі теж прокинулося. Я відчував, як сила Селести тече до мене, наповнюючи мої м’язи нелюдською міццю.

Я підвівся і підійшов до Асмодея. Він борсався в полоні ліан, його обличчя було перекошене від гніву й жаху.

— Магія... як? Звідки? — заїкався він.

— Це не магія Пандемоніуму, брате, — я підняв ніж із трави й подивився на своє відображення в лезі. — Це Резонанс із світом, який ти так зневажаєш. Земля захищає тих, хто її любить.