Розділ 11

Селеста: 

Я прокинулася від того, що сонце пекло мої щоки. Це було не те вічне, прохолодне сяйво Ефіріуму, до якого я звикла. Це було справжнє, земне сонце — гаряче, яскраве і трохи безжальне.

Я спробувала поворухнути плечима, щоб розправити крила... і відчула лише порожнечу. Спина відгукнулася тупим болем. Я мимоволі потягнулася рукою назад, торкаючись грубої тканини своєї сукні. Там, де раніше було пір’я, що могло розрізати хмари, тепер були лише шрами.

— Це не сон, — прошепотіла я.

Поруч зі мною на траві лежав Даміан. Його обличчя в ранковому світлі здавалося незвично мирним. Без своїх демонічних рогів і вогняного погляду він виглядав просто як дуже втомлений молодий чоловік. Його чорне волосся було розпатлане, а на щоці залишився слід від трави.

Я торкнулася його руки. Його шкіра була теплою. Не розпеченою, як лава, а просто людською.

— Даміане... прокидайся, — тихо покликала я.

Він різко відкрив очі й миттєво підхопився, шукаючи рукою свій меч. Але меча не було. Меч Сутінків зник разом із нашою магією. Даміан завмер, дивлячись на свої порожні долоні, а потім на свою спину.

— Ми... ми справді це зробили? — його голос був хриплим. Він подивився на обрій, де замість туману тепер виднілися зелені пагорби й річка. — Ми вижили.

— Ми вижили, але ми більше не ті, ким були, — я підвелася, відчуваючи дивну вагу в ногах. Ходити по землі без можливості злетіти будь-якої миті було незвично. Кожен крок здавався викликом гравітації.

Даміан: 

Я відчував себе голим. Без своєї сили, без броні, без можливості відчути наближення ворога за милю. Повітря навколо пахло квітами й вологою землею — запахи, які раніше здавалися мені занадто слабкими, тепер обрушилися на мене всією своєю силою.

Я подивився на Селесту. Вона виглядала тендітною. Її біла сукня була розірвана, волосся сплутане, але в її очах... в її карих людських очах було стільки істинного світла, скільки я ніколи не бачив у всіх серафимів разом узятих.

— Нам треба знайти притулок, — сказав я, намагаючись звучати впевнено. — Мої брати з Пандемоніуму і твої старійшини з Ефіріуму... вони не пробачать нам того, що ми зробили. Навіть якщо вони теж втратили силу, ненависть так просто не зникає.

— Астрея! — Селеста раптом схопилася за голову. — Вона була на скелях. Ми маємо знайти її.

Ми почали йти вздовж русла колишньої річки Стіксу, яка тепер перетворилася на прозорий потік. По дорозі ми бачили дивні речі. Колишні демони-гончі тепер стали просто великими псами, які розгублено бродили лісом. Ангели-вартові знімали свої важкі золоті шоломи, вмиваючись річковою водою і плачучи від того, що вперше відчули холод.

Світ був у хаосі. Старі ієрархії зруйнувалися. Більше не було рабів і панів, не було грішників і святих. Були лише розгублені істоти в новому світі.

Раптом з-за кущів вийшла постать. Це була Астрея. Її крила були цілі, але вони не світилися. Вона тримала в руках оберемок лікувальних трав.

— Селесто! Даміане! — вона підбігла до нас, і я побачив, що її німб зник, залишивши лише тонку золоту смужку на чолі. — Слава Всесвіту, ви живі.

— Астреє, що відбувається? — Селеста обняла сестру. — Де всі?

— Світ розділився на тисячі дрібних уламків, — сумно відповіла Астрея. — Гавриїл і Король Безодні зникли в момент вибуху. Кажуть, їх затягнуло в Порожнечу, яку ви не встигли закрити до кінця. Тепер ті, хто залишився, намагаються побудувати нове життя. Але є проблема...

Вона подивилася на мене з побоюванням.

— Деякі демони не хочуть бути людьми, Даміане. Твій брат Асмодей... він знайшов залишки чорного обсидіану. Він збирає армію «Безкрилих», щоб захопити Вівтар Рівноваги. Він вірить, що якщо принести людську жертву на вівтарі, магія повернеться.

Я стиснув кулаки. Навіть без магії кров Пандемоніуму в моїх жилах закипіла від гніву.

— Він хоче принести в жертву нас.

— Саме так, — кивнула Астрея. — Він каже, що ваша кров — це ключ. Бо ви — єдині, хто носив Резонанс у собі.

Селеста: 

Ми стояли посеред нового, прекрасного і водночас жахливого світу. Ми мріяли про свободу, але отримали війну, де замість магічних стріл будуть звичайні ножі, а замість небесного вогню — злість обманутих істот.

— Ми не можемо тікати вічно, Даміане, — я взяла його за руку. — Якщо Асмодей захопить Вівтар, він не поверне магію. Він просто розірве світ знову, і цього разу ніхто не зможе його зшити.

— У нас немає зброї, Селесто, — він подивився на мене з болем. — Я більше не можу закрити тебе своїми крилами. Я просто людина.

Я посміхнулася і приклала його руку до свого серця.

— Ти забув, що сказала Моріель? Магія не зникає, вона змінюється. Наш Резонанс не був у крилах. Він був тут.

Я заплющила очі й зосередилася на тому теплі, що завжди виникало, коли він був поруч. І раптом... на моєму зап’ясті знову з’явився слід. Слабкий, майже прозорий, але це був він — чорний терен. А на руці Даміана спалахнув контур золотого пера.

Ми не втратили магію. Вона просто стала частиною нашої людської природи.

— Ми навчимо їх, — сказала я, дивлячись на Астрею. — Ми не будемо битися з Асмодеєм. Ми покажемо йому і всім іншим, що бути людиною — це не слабкість. Це нова сила.

Далеко за лісом почувся низький гул горна. Асмодей наближався. Наша перша битва в новому світі була не за владу, а за право залишатися вільними.