Розділ 9

Селеста: 

Повітря навколо Гір Забуття перетворилося на розпечене скло. Я відчувала кожен подих вітру, кожну вібрацію каменю під ногами. Ефіріум більше не був моїм домом — він став золотим катом, що заніс над нами свій меч. Попереду, розриваючи хмари, з’явився Золотий Легіон серафимів, їхні крила сліпили очі. А знизу, з розломів землі, виповзали Тіні Пандемоніуму, очолювані Асмодеєм.

— Вони об’єдналися, щоб знищити нас, — прошепотіла я, міцніше стискаючи рукоятку нашого Меча Сутінків. Мої пальці переплелися з пальцями Даміана так тісно, що я не знала, де закінчується моя шкіра і починається його.

— Не нас, Селесто, — голос Даміана був низьким, наповненим сталі. — Вони бояться того, чим ми стали. Вони бояться, що світло і тінь можуть жити в мирі.

Раптом небо розкололося. Попереду, на срібній хмарі, я побачила постать у білих обладунках. Гавриїл. А поруч із ним, у вогняному вихрі, стояв Король Безодні — батько Даміана. Два вороги, які віками вбивали одне одного, тепер стояли пліч-о-пліч.

— Зрада крові не має прощення! — прогримів голос Короля Безодні.

— Скверна світла має бути випалена! — відповів Гавриїл.

І тоді я побачила її. Між ними, у клітці з магічних блискавок, висіла Астрея. Її крила були обпалені, а голова безсило опущена.

— Селесто... біжи... — прошепотіли її губи, хоча звук не долітав до нас.

Мій крик розірвав тишину гір. Це був не крик страху, а крик гніву. Меч Сутінків у наших руках спалахнув фіолетовим полум’ям такої сили, що сніг навколо нас миттєво перетворився на пару.

Даміан : 

Я відчував лють Селести як свою власну. Наші татуювання — її терня і моє перо — почали рости, вкриваючи наші руки живим малюнком, що світився пульсуючим фіолетом. Ми злетіли.

Це не був звичайний політ. Ми рухалися як одна істота. Один помах моїх чорних крил-лез і її срібних пір’їн створював вихор, який відкидав демонів-гончих назад у прірву.

— Загін Останнього Покрову, до бою! — скомандував Гавриїл.

На нас кинулися елітні воїни Неба. Їхні списи зі світла летіли в нас градом. Селеста заплющила очі, і я відчув, як вона передає мені контроль над своєю магією. Я змахнув Мечем Сутінків, і замість вогню з леза вирвалася хвиля сутінків. Вона не вбивала — вона просто позбавляла ангелів їхнього світла, змушуючи їхні крила ставати сірими й важкими. Вони падали, наче осіннє листя.

— Асмодею! — крикнув я, побачивши брата, що летів на мене з вогняним хлистом. — Ти завжди хотів мій титул? Забирай його разом із попелом цього старого світу!

Ми зіткнулися посеред неба. Удар нашого меча об хлист Асмодея створив вибухову хвилю, яка розметала хмари на кілометри навколо. Брат відлетів назад, його обличчя було перекошене від жаху. Він не міг зрозуміти, звідки в нас така міць.

— Це не магія Безодні, Асмодею, — прошепотіла Селеста, і її голос пролунав прямо в його голові. — Це Рівновага.

Ми пробивалися до Астреї. Кожен наш крок у повітрі залишав фіолетовий слід. Гавриїл підняв свій меч «Світло Істини» і кинувся на переріз. Його удар був настільки потужним, що ми з Даміаном ледь втрималися на лету.

— Ви — помилка природи! — кричав Гавриїл, його очі палали фанатизмом. — Ангел не може кохати пітьму!

— Пітьма — це лише відсутність світла, Гавриїле! — відповіла Селеста. — А справжнє світло не боїться тіні!

Вона торкнулася моєї руки, і ми разом спрямували Меч Сутінків прямо в центр магічної клітки Астреї. Промінь фіолетової енергії розрізав блискавки, наче папір. Астрея почала падати, але Селеста підхопила її своєю магією, обережно опускаючи на виступ скелі.

— Тепер ви! — я повернувся до Короля та Гавриїла. — Ви побудували свої світи на ненависті. Сьогодні ми побудуємо щось інше.

Ми з Селестою почали кружляти. Швидше, ще швидше. Навколо нас утворився гігантський вир енергії. Меч Сутінків став центром цього шторму. Фіолетове світло почало поглинати золоте сяйво Ефіріуму та червоний вогонь Пандемоніуму.

— ВІВТАР! — крикнула Селеста. — Даміане, зараз!

Ми побачили його внизу, в самому епіцентрі Туманної Зони. Стародавня плита, вкрита рунами, які чекали на наш дотик тисячі років. Ми склали крила і каменем кинулися вниз, пробиваючи опір обох армій.

Гавриїл і Король Безодні об'єднали свої сили для останнього удару. Величезна сфера з білого та чорного полум’я летіла нам у спини.

— Ми не втечемо, — прошепотіла Селеста.

— Ми зустрінемо це разом, — відповів я.

Ми торкнулися Вівтаря Рівноваги в ту саму мить, коли вороже закляття вдарило в нас. Стався вибух. Але це не був вибух руйнування.

Світ на мить став абсолютно фіолетовим. Тиша поглинула крики воїнів. Стіни Ефіріуму почали танути, перетворюючись на прозорий ефір. Вогні Пандемоніуму згасли, стаючи теплим підземним теплом. Туман, що розділяв світи, почав розсіюватися, відкриваючи спільне небо — небо, де зірки світилися навіть вдень, а сонце не обпікало тіні.

Селеста: 

Коли я розплющила очі, ми все ще тримали Меч Сутінків. Але він змінився. Лезо зникло, залишивши лише рукоятку, яка тепер була вкрита живими квітами, що світилися зсередини.

Даміан дивився на свої руки. Його кігті стали коротшими, а очі — м'якими, як літня ніч. Його чорні крила тепер мали золотисті прожилки. Я подивилася на себе — моє срібне волосся було переплетене з чорними пасмами, а мої крила стали величезними, переливаючись усіма кольорами сутінків.

Навколо нас, на колишній межі світів, стояли воїни. Вони опускали зброю. Серафими дивилися на демонів не з ненавистю, а з цікавістю. Асмодей підійшов до нас і мовчки схилив голову. Гавриїл та Король Безодні зникли — їхня влада, побудована на розділенні, розчинилася разом із туманом.

— Ми зробили це, — прошепотів Даміан, пригортаючи мене до себе. Його серце билося прямо під моєю долонею, і я відчувала, як наше спільне татуювання на руці нарешті заспокоїлося. Воно більше не було знаком гріха. Воно стало печаткою нового союзу.