Розділ 8

Селеста: 

Ми летіли над Горами Забуття — піками, що були настільки високими, що пробивали навіть найвищий шар небесного ефіру. Тут повітря було розрідженим, а сніг не танув, бо він був зроблений із заморожених спогадів тих, хто колись збився з дороги.

Я відчувала Меч Сутінків у своїй руці. Він більше не був важким. Коли ми з Даміаном торкалися його рукоятки разом, він ставав невагомим, наче частина нашого власного тіла. Мої крила тепер мали дивний градієнт — від сліпучо-білого до глибокого індиго на самих кінчиках.

— Он там, — Даміан вказав на печеру, вхід до якої був завішений кришталевими бурульками, що співали на вітрі. — Хатина Моріель.

Моріель була легендою. Колись вона була найвищою серафимою, але тисячі років тому вона добровільно покинула Ефіріум, обравши вигнання. Казали, що вона збожеволіла, але Даміан знав правду: вона просто бачила надто багато.

Ми приземлилися біля входу. Зсередини пахнуло сушеними травами та... грозою.

— Заходьте, діти неможливого, — пролунав голос, що нагадував шелест старого пергаменту. — Я чекала на цей резонанс занадто довго.

Даміан: 

Всередині печери було тепло, хоча я не бачив жодного вогнища. Світло виходило від самої жінки, що сиділа за дерев’яним столом. Моріель виглядала старою, але її очі були молодими — вони світилися золотом і сріблом одночасно. На її плечах була накидка, пошита з пір'я ангелів та луски демонів.

— Меч Сутінків... — вона провела довгим пальцем по лезу нашої зброї, і воно тихо завібрувало. — Ви знайшли його. Тепер у вас є ключ, але чи вистачить вам мужності повернути його в замок?

— Ми хочемо зупинити війну, — Селеста зробила крок вперед, її очі палахкотіли рішучістю. — Мій народ хоче знищити його, його батько хоче використати нас як бомбу. Має бути інший шлях.

Моріель гірко посміхнулася і дістала стару карту, намальовану на шматку зоряного неба.

— Світи не завжди були розділені. Раніше була лише Ентіті — єдина реальність, де світло не засліплювало, а темрява не вбивала. Але страх розколов її. Ангели злякалися власної тіні, а Демони — власного світла.

Вона вказала на центр карти — точку, де Небо і Безодня торкалися одне одного найбільш щільно.

— Якщо ви встромите Меч Сутінків у Вівтар Рівноваги, що знаходиться в самому серці Туманної Зони, розділення зникне. Стіни впадуть. Небо і Пекло знову стануть одним світом.

Я здригнувся.

— Це означає знищення всього, що ми знаємо? Пандемоніум зникне? Ефіріум впаде на землю?

— Вони не зникнуть, Даміане, — Моріель подивилася мені прямо в душу. — Вони зміняться. Вони стануть домом для всіх. Але пам'ятайте: армії обох світів зроблять усе, щоб зупинити вас. Бо володарям не потрібна рівновага. Їм потрібна перемога.

Раптом гора здригнулася. Спів кришталевих бурульок перетворився на тривожний дзвін.

— Вони тут, — прошепотіла Моріель, підводячись. — Ваші батько та старійшини об'єдналися... не заради миру, а заради вашої смерті. Вони вислали «Загін Останнього Поктову».

Я схопив Меч Сутінків. Селеста миттєво поклала свою руку поверх моєї. Наші татуювання спалахнули так яскраво, що печера Моріель наповнилася фіолетовим сяйвом.

— Ми не дамо їм нас роз’єднати, — сказала Селеста, і в її голосі я почув силу тисячі штормів. — Ми — Перша Іскра нового світу.