Розділ 7

Селеста: 

Стіни печери здригалися від ударів Женців Порожнечі. Зі стелі сипався каміння, а кристалічний мох помирав, тьмяніючи з кожним гуркотом. Даміан схопив мене за руку, закриваючи своїм тілом від уламків.

— Назад! — вигукнув він. — Туди, углиб! Там є світло, яке не належить Ефіріуму.

Ми бігли по вузькому коридору, який ставав дедалі вужчим, поки не опинилися у величезній круглій залі. В її центрі височіла колона з прозорого обсидіану, всередині якої пульсувало ядро. Воно не було білим і не було чорним. Воно було фіолетовим, кольором наших татуювань.

Це було Серце Гротів — місце, де мільярди років тому зародилася перша іскра життя, ще до того, як світ розділили на Небо і Пекло.

— Це Резонанс у чистому вигляді, — прошепотіла я, підходячи до колони. — Він чекав на нас.

Я відчула, як моє серце б'ється в унісон з ядром. Даміан став поруч. Ми обоє простягнули руки до холодного каменю. У ту мить, коли наші долоні торкнулися поверхні, Гроти Тиші наповнилися не криком, а глибоким, могутнім співом.

Даміан : 

Удар. Ще один. Стіни зали тріснули, і в проломи почали просочуватися сірі тіні Женців Порожнечі. Їхні безликі голови поверталися до нас, а довгі коси викрешували іскри з каміння.

— В бік, Селесто! — я спробував закрити її, але ядро в колоні раптом вибухнуло фіолетовим полум'ям.

Енергія пройшла крізь моє тіло, наче електричний струм. Вона змішалася з моєю темрявою і її світлом. Моє татуювання — золоте перо — почало виходити за межі шкіри, стаючи реальним. Її чорне терня почало обвиватися навколо мого зап'ястя, перетворюючись на рукоятку.

З самого центру ядра ми разом витягли Зброю Сутінків.

Це був довгий, витончений меч. Його лезо було викуване з темного срібла, а по всій довжині пульсували золоті жити, що нагадували блискавки. Рукоятка була вкрита терновими шипами, які не кололи наші руки, а навпаки — дарували відчуття абсолютної цілісності.

— Це не просто меч, — Селеста тримала його разом зі мною, наші пальці переплелися на ефесі. — Це міст між нашими світами.

Перший Жнець кинувся на нас, замахнувшись своєю косою. Ми зробили один спільний рух. Лезо Сутінків розрізало порожнечу так легко, наче це був туман. Жнець не просто розпався — він перетворився на чисту енергію і всмоктався в меч, роблячи його ще яскравішим.

— Вони бояться цього меча, — я відчув, як до мене повертаються сили, але це була не та руйнівна лють Пандемоніуму. Це була холодна, спокійна міць.

Ми стояли спина до спини в центрі зали, оточені десятками Женців. Селеста розправила свої білі крила, які тепер мали фіолетове облямування, а мої крила-леза вкрилися золотими рунами.

— Давай покажемо їм, Даміане, — прошепотіла вона мені на вухо. — Покажемо, що трапляється, коли Світло і Тінь перестають воювати.

Ми почали свій танець. Кожен удар нашого меча створював хвилю енергії, яка відкидала ворогів. Ми не просто билися — ми творили нову реальність посеред руїн. Женці Порожнечі один за одним зникали, не витримуючи чистоти нашого Резонансу.

Коли останній Жнець розвіявся прахом, у печері запала тиша. Але це вже не була мертва тиша Гротів. Це була тиша перед початком великої бурі. Меч у наших руках продовжував співати.

— Тепер ми маємо силу, щоб кинути виклик твоему батьку і моїм старійшинам, — Селеста подивилася мені в очі. — Але чи готові ми до того, що за нами прийдуть цілі армії?

Я підняв наш спільний меч і поцілував її в чоло.

— З цим лезом у руках, Селесто, я готовий штурмувати самі зірки.