Розділ 6

Селеста: 

Гроти Тиші зустріли нас мертвим спокоєм. Тут не співали птахи Ефіріуму і не ревли підземні вогні Пандемоніуму. Стіни печер були вкриті дивним кристалічним мохом, який поглинав будь-який звук.

Я відчула це миттєво. Мої крила, що раніше сяяли м’яким світлом, раптом зблідли і важко повисли за спиною. Магія зникала. Я намагалася викликати хоча б іскру, щоб підсвітити шлях, але мої пальці лише безсило здригалися.

— Тут магія не працює, Селесто, — голос Даміана звучав глухо, незвично низько. — Ці скелі витягують енергію з усього, що має надприродну природу. Ми тут... просто ми.

Ми сіли біля невеликого підземного озера. Вода в ньому була чорною і нерухомою, як дзеркало. Даміан важко дихав, прихилившись до гострого каменя. Без своєї демонічної сили його рани, які загоїла Астрея, знову почали нити.

Я дивилася на наше спільне татуювання. Вперше воно не світилося. Воно було просто малюнком на шкірі — терня та перо, сплетені в обіймах.

— Чому ти мовчиш? — запитала я, торкнувшись його плеча. — Ти не дивишся на мене відтоді, як ми покинули Собор.

Даміан заплющив очі. Його обличчя в напівтемряві здавалося висіченим із граніту.

— Я думаю про те, що сказав мій батько, Король Безодні, перед тим, як я вирушив на той клятий обхід Туманної Зони.

Моє серце стислося від поганого передчуття.

— Що він сказав?

Даміан: 

Я знав, що цей момент настане. Правда — це теж свого роду порожнеча. Вона спустошує тебе, не залишаючи місця для надії.

— Він знав про тебе, Селесто, — я нарешті підняв очі й побачив її розгублений погляд. — Мій батько володіє Оком Пророцтва. Він бачив ангела з крилами кольору снігу ще за місяць до нашої зустрічі. Він сказав мені: «Йди до межі. Там ти знайдеш слабкість Ефіріуму. Використай її, зваб її, і ми зруйнуємо їхні стіни зсередини».

Селеста відсахнулася, наче я вдарив її.

— То це була... пастка? Ти прийшов туди спеціально, щоб знайти мене?

— Спочатку — так, — я стиснув кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. — Я йшов туди, щоб стати героєм Пандемоніуму. Я чекав на легку здобич, на дурну дівчинку, яку можна обдурити. Але коли я побачив тебе... коли ти не злякалася моєї крові... коли ти приклала свій кулон до моєї рани...

Я встав і підійшов до неї впритул. В Гротах Тиші я не був Принцом Тіней. Я був просто чоловіком, який боявся втратити єдине світло у своєму житті.

— Я не зміг виконати наказ. Я не став маніпулювати тобою. Я вибрав тебе замість свого народу, Селесто. І тепер мій батько пошле за нами не Женців, а щось набагато гірше. Він знає, що наше кохання — це ключ до знищення обох світів. Він хоче, щоб ми померли разом, аби наш Резонанс вибухнув і розірвав завісу між Небом і Пеклом.

Селеста мовчала довго. Я чув лише її дихання. Потім вона підвелася. Її срібні очі в темряві печери здавалися двома холодними зірками.

— Значить, ми обоє — зрадники, — її голос був напрочуд спокійним. — Тебе зрадив батько, мене — мої закони. Але є те, чого вони не врахували.

Вона простягнула мені руку. Навіть без магії, навіть у повній тиші, я відчув цей знайомий струм. Наші татуювання раптом спалахнули ледь помітним, але теплим фіолетовим сяйвом.

— Гроти Тиші поглинають магію Ангелів і Демонів, — прошепотіла вона. — Але вони не можуть поглинути магію Резонансу. Бо це не сила одного з нас. Це сила нас обох.

Раптом зі сторони входу до печери почувся гучний гуркіт. Стіни здригнулися, і тиша розлетілася на друзки. Женці Порожнечі знайшли прохід. Вони не заходили всередину, вони просто почали руйнувати Гроти, намагаючись поховати нас заживо під тоннами каміння.