Розділ 5

Селеста: 

Забутий собор дихав холодом і стародавнім пилом. Я сиділа на кам’яній підлозі, поклавши голову Даміана собі на коліна. Його дихання було уривчастим, а шкіра — гарячою, як розпечене вугілля. Моє лікування діяло повільно, бо тут, у Туманній Зоні, магія світла була слабкою.

Я дивилася на наші руки. Терня на моєму передпліччі та золоте перо на його руці тепер не просто пульсували — вони почали сплітатися. Кінчики тернових гілок торкалися країв пера, утворюючи єдиний, нерозривний візерунок.

— Ти врятував мене... — прошепотіла я, гладячи його чорне волосся. — Але ціна занадто висока.

Раптом тишу собору розірвав тихий шелест крил. Але це не був важкий звук лез Даміана. Це був звук, який я знала з дитинства — легкий, наче подих весняного вітру.

— Селесто? Ти тут? — пролунав тремтливий голос.

З туману біля входу з’явилася постать. Це була Астрея. Її золотисте волосся було розпатлане, а біла сукня забруднена сажею. В руках вона стискала невелику кришталеву посудину.

— Астрея! — я хотіла підвестися, але вона жестом наказала мені сидіти.

— Тихше... — вона підбігла до нас, падаючи на коліна поруч. — Я бачила, що сталося на площі. Гавриїл розлючений. Він скликав Раду Трьох. Вони вважають, що ти заражена вірусом Безодні.

Вона подивилася на Даміана з жахом, але потім її погляд пом’якшав.

— Я принесла еліксир «Сльози Зірок». Це єдине, що може заспокоїти опіки від Білого Полум’я на його тілі.

Даміан: 

Я чув їхні голоси крізь туман болю. Кожен рух здавався тортурою, але коли прохолодні краплі еліксиру торкнулися моїх плечей, вогонь усередині почав згасати. Я розплющив очі й побачив ще одного ангела. Вона була схожа на Селесту, але в її очах не було того бунтівного вогню — лише глибокий сум.

— Навіщо ти допомагаєш нам, Астреє? — прохрипів я, намагаючись сісти. — Для твого народу я — потвора.

— Можливо, — вона сумно посміхнулася, ховаючи порожню посудину. — Але я бачила, як ти тримав її, коли падав з неба. Демони, про яких нам розповідали, не рятують ангелів. Вони їх нищать. А ти... ти став для неї щитом.

Вона раптом здригнулася і подивилася на вихід із собору. Її німб на мить спалахнув тривожним червоним світлом.

— Вам треба йти. Зараз же. Гавриїл не просто вислав погоню. Він випустив Женців Порожнечі.

Я відчув, як мої крила-леза мимоволі розкрилися. Женці. Це не були ангели чи демони. Це були істоти, створені з чистого забуття, які не відчували болю і не знали страху. Вони бачать не очима, а за запахом Резонансу.

— Вони вже в тумані, — прошепотіла Астрея. — Я відверну їхню увагу. Летіть на південь, до Скляних Скель. Там є прохід у Гроти Тиші, куди навіть Женці бояться заходити.

— Ми не можемо покинути тебе тут! — скрикнула Селеста, хапаючи сестру за руку.

— Я — донька Ефіріуму, вони не вб’ють мене, — Астрея міцно обійняла сестру. — Але вони вб’ють вашу любов. Біжіть! Заради всього, що залишилося в цьому світі живого — біжіть!

Я підхопив Селесту за талію. Мої сили повернулися завдяки еліксиру Астреї.

— Дякую, зоряна дівчино, — кивнув я їй.

Ми вилетіли через зруйнований дах собору саме в ту мить, коли з туману почали виходити високі, безликі фігури в довгих сірих плащах. В їхніх руках були коси, викувані з чистої темряви.

— Сюди, виродки! — почувся голос Астреї, яка яскраво спалахнула, відволікаючи переслідувачів на себе.

Ми летіли крізь густу завісу, і я відчував, як Селеста плаче, притиснувшись до моїх грудей. Але ми не могли зупинитися. Наше спільне татуювання на руці тепер сяяло фіолетовим світлом — сумішшю її золота та мого срібла. Ми були вже не ангелом і демоном. Ми були чимось третім. І це «щось» лякало обох володарів світів більше за смерть.