Розділ 4

Селеста: 

Мене прикували до Стовпа Очищення в центрі площі Світла. Мої руки були розведені в сторони холодними ланцюгами з небесного заліза, які висмоктували мою магію. Навколо зібралися сотні ангелів. Їхні обличчя, зазвичай сповнені милосердя, зараз були суворими масками фанатизму.

— Селесто, ти зрадила свою природу, — голос Гавриїла відбивався від стін собору. — Біле Полум'я не вбиває тіло, воно лише спалює те, що не належить світлу. Якщо твоє кохання до демона — істина, ти виживеш. Якщо це скверна — ти станеш попелом.

Він підняв свій палахкотючий меч. Повітря навколо мене почало густішати. Перші язики прозорого, сліпучого вогню торкнулися моїх ніг. Це було не просто тепло — це була нестерпна тиша, що намагалася розірвати мої спогади.

Я заплющила очі. Даміане... — прошепотіла я подумки. — Не приходь. Тут занадто багато світла. Ти згориш...

Раптом чорне терня на моїй руці здригнулося. Воно більше не пекло. Воно стало крижаним, даруючи мені захист від небесного жару. І тоді я почула це — звук, який не мав права лунати в Ефіріумі.

Тріск розірваного неба.

Вгорі, там, де завжди сяяло вічне сонце, з’явилася чорна тріщина. Хмари розлетілися врізнобіч, наче налякані птахи. Зі свистом, що нагадував падіння метеорита, вниз кинулася тінь. Вона була оточена чорним димом, який миттєво почав отруювати золоте повітря площі.

— ДЕМОН! — вигукнув хтось із варти, але було пізно.

Даміан: 

Мої легені розривалися від надлишку кисню та чистої енергії Ефіріуму. Кожен вдих був як ковток розплавленого срібла. Мої крила-леза диміли, їхні краї почали плавитися, але золоте перо на руці горіло так яскраво, що засліплювало мене самого.

Я бачив її. Маленька біла цятка посеред океану вбивчого світла. Вона була в ланцюгах.

— ГЕТЬ ВІД НЕЇ! — мій крик був більше схожий на рев пораненого звіра.

Я врізався в площу прямо перед Стовпом Очищення. Удар був такої сили, що скляна плитка розлетілася на тисячі осколків. Я не чекав, поки ангели оговтаються. Вихопивши свій меч із обсидіану, я одним помахом розірвав магічні ланцюги.

— Даміане... ні... твоя шкіра... — Селеста впала в мої обійми.

Я відчував, як мої руки вкриваються опіками від її святого сяйва, але я лише міцніше притиснув її до себе. Чорне терня на її руці й моє золоте перо з’єдналися, утворюючи навколо нас сферу сутінкової енергії — суміш світла й тіні, яку не могло пробити Біле Полум’я.

— Я сказав, що прийду, — прохрипів я, відчуваючи смак крові в роті. — Ми йдемо звідси. Зараз.

— СУД НЕ ЗАВЕРШЕНО! — Гавриїл злетів над нами, його крила розправилися на шість метрів, закриваючи сонце. — Ти не вийдеш звідси живим, поріддя Безодні!

Він замахнувся вогняним мечем, але Селеста раптом випросталася. Вона розправила свої срібні крила, закриваючи мене собою. Її очі більше не були кришталевими — вони стали темно-синіми, як мої.

— Ви хотіли перевірити моє серце? — її голос пролунав над усією площею, такий сильний, що серафими відступили. — Ви бачите лише темряву в ньому, але він — єдиний, хто прийшов за мною в рай, який став моєю в'язницею!

Вона торкнулася мого меча своїми тонкими пальцями. Лезо з обсидіану миттєво вкрилося білими рунами. Зброя демона, благословенна ангелом.

Я підхопив її на руки і з силою відштовхнувся від землі. Ми злетіли вгору, пробиваючи стрій небесної варти. Стріли зі світла летіли нам у спини, але сфера Резонансу поглинала їх, перетворюючи на зоряний пил.

Ми падали крізь хмари, вниз, до Туманної Зони. Я відчував, як свідомість покидає мене від болю, але тримав її так міцно, ніби вона була моєю власною душею.

— Даміане, дивись! — крикнула Селеста.

Позаду нас, в небі Ефіріуму, почав формуватися величезний золотий вир. Попереду, з надр Пандемоніуму, виривалися стовпи чорного вогню. Обидва світи оголосили нам війну. Ми стали вигнанцями між небом і землею.

Ми впали на м'який мох біля руїн Забутого Собору. Туман сховав нас від очей переслідувачів, але ми знали — це лише початок.