Розділ 3

Селеста: 

Я намагалася дихати рівно, але чорне терня на моєму передпліччі пекло так, ніби під шкіру залили розплавлене залізо. Воно відчувало Даміана. Воно пульсувало в ритмі його серця, яке зараз було десь далеко, глибоко під землею.

— Селесто, донько Світла, підійди ближче, — голос Верховного Старійшини Гавриїла лунав, як гуркіт грому в порожньому залі правосуддя.

Я йшла по скляній підлозі, і моє відображення здавалося мені чужим. Мої крила були щільно притиснуті до спини, приховуючи дрож. Навколо мене стояли серафими в золотих обладунках, їхні очі світилися холодним, безжальним білим світлом.

— До нас дійшли чутки, — продовжив Гавриїл, повільно спускаючись зі свого трону. — Що вчора вночі біля Туманної Зони бачили спалахи нечистої енергії. А сьогодні варта знайшла на твоєму балконі... це.

Він розтиснув кулак. На його долоні лежала чорна луска з крила Даміана. Вона диміла, роз'їдаючи святе повітря залу.

— Поясни нам, чому частка Безодні опинилася в серці Ефіріуму? — його погляд опустився на мої руки, які я судорожно стискала в складках своєї сукні. — І чому ти ховаєш свої зап'ястя, дитино?

Моє серце пропустило удар. Я знала: якщо я покажу татуювання, мене чекає Очищення — ритуал, який випалює магію разом із душею.

— Я... я просто спостерігала за туманом, — мій голос здригнувся. — Там був демон, він намагався напасти, але я відбилася. Луска, мабуть, зачепилася за перила...

— Відбилася? — Гавриїл підійшов впритул. Його рука різко схопила моє праве передпліччя і смикнула рукав угору.

Весь зал ахнув. Чорне терня на моїй білій шкірі засяяло антрацитовим світлом. Воно виглядало як жива істота, що впилася в моє тіло.

— Гріх... — прошепотів хтось із серафимів. — Вона помічена Клеймом Зв'язку!

— Це не просто контакт, — голос Гавриїла став холодним, як лід. — Це Резонанс Душ. Ти впустила демона в своє серце, Селесто. Завтра, на світанку, тебе чекає Суд Білого Полум’я. Ми випалимо цю скверну, навіть якщо від тебе не залишиться нічого, крім попелу.

Мене схопили під руки і потягли до вежі-в'язниці. Я не пручалася. Я лише дивилася на татуювання, яке раптом почало ставати теплим. Даміан відчував мій страх. Він знав.

Даміан: 

Я стояв посеред Залу Трофеїв у Пандемоніумі, розбиваючи кулаком кам'яну колону. Біль у руці був нічим порівняно з тим болем, що розривав мої груди. Золоте перо на моїй шкірі стало яскраво-червоним і пекло так, ніби мене живцем кинули в сірчане озеро.

— Вона в біді, — проричав я, ігноруючи погляди молодших демонів, що з острахом спостерігали за моїм гнівом.

— Тобі варто думати про свою шкуру, брате, — з тіні вийшов мій старший брат, Асмодей. На його обличчі грала зміїна посмішка. — Батько вже знає про твій «подарунок» від небесної дівки. Він збирає Раду Тіней. Тебе хочуть позбавити титулу і кинути в Яму Забуття за зраду крові.

— Нехай спробують, — я розправив крила-леза, і вони зі свистом розрізали повітря, висікаючи іскри з каміння. — Мені плювати на титул. Мені плювати на Пандемоніум.

— Ти збираєшся на Небо? — Асмодей розреготався. — Тебе спопелять ще на підльоті до хмар. Ангельське світло знищує таких, як ми, за лічені секунди.

Я схопив його за горло і притис до стіни.

— Моє татуювання світиться її магією, Асмодею. Її світло більше мене не вбиває. Воно дає мені сили пройти крізь ваші прокляті кордони.

Я відштовхнув брата і кинувся до виходу. Мої воїни намагалися перегородити мені шлях, але я був наче стихійне лихо. Я знав одне: Селесту хочуть знищити через мене.

Я злетів угору, пробиваючи густі шари попелу та диму. Кожен помах крил давався важко, гравітація Безодні намагалася затягнути мене назад. Але золоте перо на руці пульсувало, вказуючи шлях.

— Тримайся, сніжна дівчинко, — прошепотів я, врізаючись у хмари Ефіріуму. — Якщо вони хочуть полум’я, я принесу їм справжнє пекло.