Розділ 2

Селеста : 

Мої крила тремтіли так сильно, що я ледь не зачепила верхівку Срібної Вежі, повертаючись до своєї келії. У повітрі Ефіріуму завжди пахне озоном і стиглими яблуками, але зараз я відчувала лише запах гару та металу — запах Даміана, який в’ївся в мої долоні.

Я зачинилася в кімнаті й підійшла до дзеркала. Мої очі, зазвичай чисті, як гірський кришталь, зараз палали дивним синім вогнем. Я подивилася на свою праву руку — ту саму, якою торкалася його рани. На шкірі почав проявлятися тонкий, ледь помітний малюнок, схожий на чорне тернове стебло.

— О світло... — прошепотіла я, ховаючи руку за спину. — Це Знак Дотику.

В Ефіріумі вчили: якщо ангел торкнеться демона, його душа почне гнити. Але я не відчувала гниття. Навпаки, я відчувала таку силу, ніби в моїх жилах замість крові тепер тече розплавлене срібло.

Ніч опустилася на небесне місто. Я не могла заснути. Я підійшла до балкона, що виходив на Туманну Зону. Раптом повітря за вікном згустилося. Хмари, зазвичай пухнасті й білі, стали важкими й темними. Почувся тихий свист, наче хтось розрізав шовк гострим ножем.

З тіні виринула постать. Він висів у повітрі прямо навпроти мого балкона, тримаючись за карниз однією рукою. Його величезні крила-леза були напіврозкриті, відкидаючи довгі тіні на білі стіни моєї кімнати.

— Ти збожеволів? — скрикнула я, але одразу прикрила рот рукою. — Якщо варта побачить тебе...

— Варта твого міста надто звикла до світла, Селесто, — його голос прозвучав тихіше, ніж шелест вітру. — Вони не бачать того, що ховається в тінях.

Він перемахнув через перила і приземлився на підлогу мого балкона. Він був таким високим, що мені довелося закинути голову. В Ефіріумі все було легким і невагомим, але Даміан приніс із собою вагу самої землі.

Даміан : 

Моє тіло все ще палало від її лікування. Магія ангелів зазвичай діє на нас як кислота, але Селеста... вона інша. Її сила не намагалася мене знищити, вона намагалася мене зшити.

Я стояв у її кімнаті й відчував себе брудним плямою на білому полотні. Тут усе було занадто чистим. Білі простирадла, золоті свічники, запах лаванди. Я стиснув кулаки, відчуваючи, як моє власне татуювання на руці — золоте перо, що з'явилося після її дотику — пече шкіру.

— Навіщо ти прийшов? — запитала вона. Вона виглядала такою тендітною в цій нічній сукні, з розпущеним срібним волоссям. — Ти міг загинути.

— Я прийшов спитати, що ти зі мною зробила, — я зробив крок до неї, і вона не відступила. — Мої рани зажили за годину. Мої генерали підозрюють зраду. Але це не головне...

Я підняв руку і показав їй золоте перо, що сяяло на моєму передпліччі.

— Це не змивається. Це магія вищого порядку, Селесто. Резонанс, про який писали лише в заборонених сувоях «До появи Світла».

Я побачив, як її очі розширилися від жаху та захоплення водночас. Вона підняла свою руку і показала мені чорне терня. Коли наші руки опинилися поруч, татуювання почали пульсувати в один такт. Серцебиття... одне на двох.

— Ми зв'язані, — прошепотіла вона, і в її голосі не було страху. Тільки прийняття неминучого.

Я простягнув руку і обережно, ледь торкаючись, провів тильною стороною долоні по її щоці. Мої кігті були гострими, але я контролював кожен рух.

— В моєму світі кажуть, що ангели — це просто птахи в золотих клітках. Але ти... ти вільніша за всіх нас.

— А в моєму кажуть, що демони — це темрява, яка пожирає все, — відповіла вона, накриваючи мою руку своєю долонею. — Але твоя темрява... вона просто хоче, щоб її побачили.

У цей момент десь внизу почулися кроки важких обладунків небесної варти. Короткі спалахи магічних ліхтарів почали обмацувати стіни вежі.

— Тікай! — Селеста штовхнула мене до краю балкона. — Благаю, Даміане. Якщо вони знайдуть тебе тут, вони стратять нас обох на місці.

Я подивився на неї востаннє перед тим, як стрибнути в безодню.

— Зустрінемося завтра в Забутому Соборі, там, де туман найгустіший. Якщо ми вже прокляті, Селесто, то давай дізнаємося, наскільки глибоко веде це прокляття.

Я розправив крила і каменем упав униз, розчиняючись у нічній прохолоді, залишаючи за собою лише одну чорну іскру на її білому балконі.