Розділ 8: Пролом

Наш час

Сіра кімната була тісною, лампа над столом кидала холодне світло, яке різало очі. Вейл сидів у наручниках, його руки лежали на столі, пальці ледь рухалися, наче він намагався зняти напругу. Арчі та капітан зайшли разом. Арчі кинув папку на стіл так, що вона розкрилася, і з неї випав ніж у прозорому пакеті.

Арчі нахилився ближче, його голос був глухим і жорстким:

— На цьому ножі твої відбитки, Вейл. Це саме той ніж, яким було вбито всіх.

Вейл підняв очі, його голос був рівним, але в ньому відчувалася внутрішня боротьба:

— Це не я. Мене підставили. Ви не розумієте, тут є некромант. Магія залишає сліди, я їх бачив.

Арчі вибухнув, його кулак вдарив по столу так, що лампа здригнулася:

— Годі вже цих казок, Вейл! Скільки можна?!

Вейл не відступив, його голос став твердішим:

— Є сили, які ви не хочете визнавати.

Арчі знову нахилився, його очі палали гнівом:

— Я бачу лише твої відбитки на ножі. І бачу тебе тут, у наручниках.

Капітан сидів спокійно, його руки були складені на столі. Він говорив рівним голосом, без емоцій:

— Вейл, тобі краще розказати нам щось. Скоро тут будуть зовсім інші. І цю справу передали їм.

Він зробив паузу, його очі дивилися прямо у Вейла:

— А вони просто говорити зазвичай не полюбляють.

В кімнаті запанувала тиша. Арчі важко дихав, його руки стискали папку. Вейл сидів нерухомо, але його очі блищали — він розумів, що часу залишилося мало.

Рація тріснула статичним шумом.

— Капітане, вони вже тут, — пролунало у динаміку.

Капітан нахилився ближче до Вейла, його голос залишався спокійним, але в очах відчувалося нервування:

— Вейл, останній шанс. Дай нам хоч щось, аби допомогти тобі.

Вейл заговорив швидко, наче боявся, що час вислизає з рук:

— Я гадки не маю, капітане. Але щось насувається. Той маєток… він має відношення до цього. Дайте мені ще якісь факти того, що сталося там, і я розгадаю загадку.

Двері відчинилися. У кімнату зайшли інші слідчі. Їхні постаті були суворими, обличчя холодні, рухи точні.

— Панове, просимо вас вийти. Це наша справа, — сказав один із них.

Капітан і Арчі переглянулися, але мовчки піднялися й залишили кімнату.

Вейл підняв очі й одразу впізнав їх.

— Це ви… ті самі слідчі, що були в маєтку, — промовив він тихо, але впевнено. — Схоже, картина починає складатися.

Один із них насмішливо кинув:

— Тепер ти вже не відкрутишся.

Вейл нервово відповів, його голос тремтів, але слова були гострі:

— Ну то що, робіть що хотіли. Не зволікайте.

Слідчий зупинився, його голос був холодним:

— Я б з радістю. Але не можу. Він заборонив.

Вейл стиснув кулаки.

— Тож я був правий. Ви працюєте разом із ним.

Слідчий нахилився ближче, його очі блиснули:

— Він, до речі, хотів поговорити з тобою.

— То чому не прийшов сюди? — насмішкувато кинув Вейл.

Слідчий дістав телефон, набрав номер і поставив гучний режим.

— Вітаю тебе, Вейл, — почувся незнайомий голос із динаміка.

Вейл завмер.

— Некромант?.. — невпевнено промовив він.

— Так, можеш називати мене так, — відповів голос із легкою посмішкою.

— Чому не прийшов сюди, якщо так хотів поговорити? — запитав Вейл.

— Вибач. Поговоримо віч-на-віч іншим разом. Я зараз зайнятий, — відповів той спокійно.

— То на що дзвониш? — різко кинув Вейл.

— Хочу, аби ти побачив дещо. Ці панове відведуть тебе, — сказав некромант загадково.

Звук клацання — він кинув слухавку.

Слідчий заховав телефон, звірився з годинником на руці. Його голос був суворим:

— Вставай. Ходімо.

Вейл відчув, як холод пробіг по спині. 

Загадкові слідчі вели Вейла крізь коридори відділку. Кожен поліцейський, що траплявся на їхньому шляху, зупинявся й дивився — погляди були насторожені, хтось шепотів, хтось просто мовчки проводжав очима. Атмосфера була важкою, наче всі відчували, що відбувається щось незвичайне.

Вони піднялися сходами на дах. Вітер одразу вдарив у лице, холодний і різкий, розвіваючи волосся й одяг. Місто внизу мерехтіло вогнями, але тут, нагорі, панувала тиша.

— Дивися туди! — наказав один зі слідчих, різко вказавши рукою вдалину.

Вейл звів очі, але бачив лише далекі вогні.